Розділ 23. Тоня

— Не зовсім, — він схилив голову. — Айті мертве, Тосю, на ринку криза давно. Ця мильна бульбашка луснула. А от ескорт ніколи не лусне, в ньому наше майбутнє! Дуже прибутково. І це ж, сама розумієш, нічого не означає. Просто бізнес.

Який сюр. Але чому мені так байдуже? Ще вчора я сварилася з подругою за цього айтішника-ескортника і була в шоці від його зради. А тепер наче переді мною котлета якась стоїть і ще й говорить.

— Щось не дуже прибутково, — меркантильно зауважила я. — Ми ж вечері навпіл платили.

І раптом мене кинуло в жар. На самому непідходящому моменті у пам'яті спливла картинка. Барна стійка у номері готелю. Чоловік — чи то п'яний, чи то отруєний. І при цьому його контроль, гарячі руки, звірячий натиск і зникнення усього світу поза нами на цей час. Я пирхнула і струсила головою, проганяючи цю ману.

— Ну... й не дивно, що не прибутково у тебе, — пробурмотіла я.

— Я роблю кар'єру! — образився Костя. — Починав з низів! Сам пробивався! Елеонора Вікторівна — це вже вищий щабель. Побачиш, як заживемо тепер!

— Та ти здурів чи ні?

— Тосю, ти просто неправильно на це дивишся.

— Заживеш з кимось іншим. Мені такий айтішник не треба.

Я таки зиркнула крізь віконечко дверей під'їзда — що він робитиме. Він стояв розгублений, наче чекав чогось зовсім іншого. Чого він чекав?

Підступила думка, що мій хлопець, точніше — колишній хлопець — просто ідіот. Або нарцис, як і казала Віка. Але я була надто втомлена, щоб зараз над цим думати.

Гарячий душ, затишна піжама і чай у ліжку, а далі — вирубитися і валятись під бубоніння «Діскавері». Розкішний план, який я і виконала аж до вечора.

Щойно зібралася я продовжити — як задзвонив телефон.

— Тоню! — в Едуарда Лаврентійовича знову був припадок паніки. — Збирай речі.

— Які речі, куди?

Ну чому б не навчитись вимикати телефон, коли справді нікого не хочеш чути?

— Ти переїжджаєш у «Вондел Гранд» на тиждень, у пентхаус.

— Що-о-о? Ні, я не переїжджаю.

— Негайно! — з'явився тон, після якого лікарю вже не можна було суперечити, тільки слухатись. — До того ж пацієнта, Романа Харитончика.

Романа! Яка ганьба, я його постійно називала тим Харитоном.

— Чому? — благально спробувала я відмахатися.

— Тому що так бажає клієнт. І власник готелю разом з ним — а у нас свіжий контракт, як ти пам'ятаєш. Ти будеш його доглядати 24/7.

— Вже зараз?

— Так. І віддай йому те, що забрала.

— Що?? — я мимоволі роззирнулася, чи не причепився випадково якийсь скарб з чужого номера.

— Клієнт вимагає, щоб йому віддали його сюрприз! Тож поверни, і щоб без розмов.

І відключився.