Розділ 7. Роман

Ну і чим це так смердить? Навіщо людині такі пробудження? Чимось нудотним і знайомим, але не мною. Я втягнув носом повітря, ледве не закашлявся і нарешті спромігся розплющити очі.

Перед ними блимав якийсь монітор. Зелено і розмірено. Схоже, рахував мій пульс.

А смерділо Русланою, точніше, тим її парфумом, який я ненавидів. І колись вона благородно сховала його якнайдалі, тепер же — облилась з ніг до голови. Підозрюю, що ексклюзивно для мене. Сюрприз, так би мовити.

Сюрприз... Чорт. Що це було, і чому я явно у лікарні? Нестерпно чухалось обличчя. Спробував підняти руку, але вона виявилась чавунною або відсутньою — словом, нічого не вийшло. Я був вже готовий благати Руслану, щоб почухала, нехай собі смердить. Мене те вже не стосується.

Рука таки смикнулась, але на згині ліктя вкололо. Скосив очі — ну звісно, крапельниця. Поки я без пам'яті валяюсь, мені щось заливають прямісінько у вени. Аби то не був парфум Руслани.

Порухався. Наскільки можна було судити, все було на місці, хоч і важке. З-за прочинених дверей долинали голоси.

— ... це неможливо, я його законна дружина! — Руслана перед кимось влаштовувала свій драматичний театр. — Ми перевеземо його до сімейної клініки, там найкращі фахівці! Негайно надайте медкарту та результати аналізів!

Яка, в біса, сімейна клініка? Я нарешті підняв другу руку і стиснув скроні пальцями. Стало краще, мізки перестали битися у черепну коробку і наче вгамувалися.

Із сімейного в нас лишився б хіба що кіт, якби він у нас був. Ніякої сімейної клініки не було, ми навдивовижу здорова пара. Була. Що вона задумала?

— Пані, я вам втретє пояснюю, — стримано говорив чоловік, по звуку — поважного віку втомлений ескулап. — Пацієнт поступив за спеціальним протоколом готелю. Ми дотримуємося медичної таємниці, не розголошуємо діагнози і не надаємо результати аналізів без його особистої санкції на це або запиту поліції.

— Але ж у нього міг бути інсульт! Чи інфаркт! А що, якщо заборонені препарати! — перебирала варіанти колишня. — От вам і поліція буде!

— От коли буде, тоді й поговоримо, — вже різкіше відрубав чоловік.

Із зусиллям я сів на ліжку, намацав на тумбочці телефон і одразу набрав клятий номер. Хотів гаркнути в слухавку, але вийшло мляво.

— Ти... — я прокашлявся.

— Харитончик? — голосно крикнув Ярий на фоні автосигналізації. — Що таке?

— Ти... — впевненіше сказав я. — Що ти мені прислав?

— Га? — перепитав він.

— Той арманьяк... Що ти туди намішав, придурок?

— Який коньяк? — не зрозумів той.

— Чорт! — нарешті прорізався голос. — Той, що ти мені прислав за спір!

— Харитончик, прийди до тями. Нічого я тобі не присилав, а спір я виграв. Готуй мій виграш.

Я кинув телефон на ковдру і міцно заплющив очі. А що ж я глитав? Хтось же мені прислав колекційний напій, знаючи мою слабкість до такого.

От тобі і сюрприз...

Та дівчина. Ескортниця. Вона ввалилася в номер, коли я відкоркував пляшку, крутилася там, змусила мене думати не головою, а іншим місцем. Більше нікого біля пляшки не було. Сама накинулася на мене... Стій. Вона ж теж випила.

А потім різко відмовилась! Хильнула ніби воду, а далі аж злякалася, коли запропонував.

Я щосили напружував звивини, які все ще рухалися з рипом. А що вона з того мала? Те, що ми зробили, я б і без спирту виконав, ще й значно краще, без втрати свідомості. Їй би точно більше сподобалось.

От тільки хто пляшку прислав?

Та-ак, досить. Тут не розберешся з такою головою.

До того ж, до палати вже йшло кілька пар ніг. Одні човгали, інші клацали — підбори Руслани.

— Харитончик! Як ти! — вона кинулась до мене, як справжня дружина.

— Вже четвер? — спитав я.

— Ні, — відповів лікар, що зайшов слідом. Справді поважний ескулап. Маленький такий.

— То чому я тебе бачу? — спитав у неї.

— Не влаштовуй сцен! Я тобі буквально життя врятувала!

Я запитально глянув на лікаря — він виразно похитав головою.

— Навряд чи, — відсунув я її. — Що взагалі сталося?

— Ми з Артуром приїхали...

— Але це не четвер!

— І добре! — перебила вона. — Бо ми знайшли тебе на підлозі! Мали негайно перевезти в нашу лікарню, але тебе чомусь забрали і помістили сюди.

Вона з огидою роззирнулася, наче не по її класу заклад — і даремно, тут явно було все на вищому рівні.

— Ви у клініці «Асторія», — нарешті хоч щось пояснив лікар. — Мене звати Едуард Лаврентійович, я ваш лікар. У клініки контракт із «Вондел Гранд» на медичне обслуговування, тому керівництво готелю направило вас саме сюди. Хоча контракт тільки відучора.

— Дуже вчасно, — кивнув я йому. — Вдячний. Тепер давайте мої штани.

— Ніяких штанів! — вигукнула Руслана. — Завтра вранці ти будеш у нашій клініці.

— В нас нема ніякої клініки.

— Ой, Харитончик. Ти просто туди не потрапляв, пощастило. Тобі сподобається. До завтра.

Вона нахабно чмокнула мене в чоло, окунувши в сморід того парфуму, і пішла собі.

— Я згоден із вашою дружиною, — я скривився на ці слова. — Вам не треба штани, ви ще маєте бути під наглядом.

Він кинув погляд на стілець — а там лежали мої рідні штани. Певно, Руслана прихопила-таки — бо ж у номері я валявся голяка. Та дівка здерла з мене навіть халат.

Згадавши, я повів плечима і явно відчув пекучі подряпини на плечах. Хоч би їх антисептиком обробили.

Та далі лежати тут, а потім ще бути доставленим у якусь сімейну клініку я не збирався. Знов набрав друга.

— Ярий, піджени мою машину під клініку «Асторія». Ні, я не знаю, де вона. Знайди, де вона, і піджени.

На вулиці вже засвітили ліхтарі. Я йшов, а в спину обурено бурчав лікар про порушення режиму і зняття з нього відповідальності за мій подальший стан.

— Ти зелений, — спокійно констатував Ярий. — Давай відвезу.

— Я сам.

— Тебе штормить, — ліниво наполіг він.