— Стривайте.
Вона зупиняється.
Я підходжу швидше, ніж планував, і стаю занадто близько. Настільки, що вона автоматично робить півкроку назад — і впирається у стіну.
Ось. Нарешті реакція.
— Ви навіть не поцікавились деталями, — кажу тихіше. — А тут вони… специфічні.
Вона ковтає повітря. Я бачу — спокій тріщить.
— Я читала договір.
— Там не все пишуть.
Я нахиляюсь. Не навмисно різко — швидше імпульсивно, ніби перевіряю власну думку.
Між нами лишається подих. Вона червоніє. Не відводить погляду.
— Ви ж розумієте, — кажу тихо, — у великому будинку іноді забувають, де межа між персоналом і… зручністю.
Ще ближче. Ще секунда — і це вже поцілунок.
Я очікую, що вона відштовхне. Або погодиться. Будь-яку зрозумілу реакцію.
Її губи тремтять.
Звук ляпасу розрізає коридор. Ауч!