17 Софі

Його рука не просто лежить на моїй талії.

Вона притискає.

Музика змінюється — ритм стає повільнішим, густішим. Простір навколо нас ніби стискається, і раптом я відчуваю кожен сантиметр його тіла проти свого.

— Лео… — починаю я, але голос губиться в басах.

Він нахиляється ближче, його подих ковзає по моїй шиї.

— Розслабся.

Це погана порада.

Бо чим більше він притягує, тим складніше контролювати себе. Його долоня повільно ковзає по спині, зупиняється на попереку, стискає — впевнено, наче має право.

Моє тіло реагує швидше, ніж розум.

Я відчуваю тепло там, де він торкається. Відчуваю, як його стегна рухаються разом з моїми — повільно, навмисно, без поспіху. Це вже не просто танець. Це ритм, який ми ділимо на двох.

— Ти перебільшуєш, — шепочу, але сама ж притискаюсь ближче.

Його пальці злегка вплітаються в моє волосся. Не боляче. Контролююче.

— Я нічого не роблю, — каже він.

Брехня.

Він робить усе.

Його груди торкаються моїх, тканина між нами раптом здається зайвою. Я відчуваю, як його рука ковзає вище — по ребрах, по лінії сукні. Не грубо. Досліджуюче.

Моє серце б’ється нерівно.

Я кладу руки на його плечі — спочатку щоб втримати дистанцію. Але відстані вже немає. Його пальці стискають мене сильніше, коли я рухаюсь у такт. Наче перевіряє, чи я відступлю.

Я не відступаю.

Його стегна знову торкаються моїх, і це вже відчувається занадто явно. Моя шкіра палає, навіть через одяг. Ноги слабшають не від алкоголю, а від близькості.

— Том дивиться, — каже він тихо.

— Нехай.

Я сама дивуюсь, що відповідаю так.

Його губи торкаються мого вуха, ковзають до лінії щелепи. Короткий поцілунок. Потім ще один, нижче.

Я закриваю очі.

Світ перетворюється на відчуття.

Його рука стискає мою талію так, що я ледь не втрачаю рівновагу — і саме в цю секунду він притискає мене до себе ще ближче. Тепло. Тертя. Подих.

Я відчуваю його збудження — чітко, без ілюзій.

І замість того, щоб відсторонитися, я ковзаю долонями по його грудях, по шиї, зупиняюсь на потилиці. Стискаю.

Він цілує мене раптово.

Глибше, ніж у часовні.

Без священника. Без правил. Без демонстрації.

Його язик торкається мого — і я гублюсь. Мені здається, що музика зупинилась, хоча вона продовжує гудіти. Люди навколо зникають.

Є тільки його руки, які тримають мене так, ніби я можу втекти.

І моє тіло, яке не збирається.

Коли він відсторонюється, я дихаю швидше, ніж після бігу.

— Це не для них, — шепочу.

— Знаю.

І тепер я не впевнена, що це була демонстрація.

Бо коли його пальці повільно ковзають уздовж моєї спини знову, в цьому немає глядачів.

Є тільки ми.

Ми не одразу відходимо.

Його рука ще секунду тримає мене на талії, пальці теплі, майже обпалюють крізь тканину. Я відчуваю, як він намагається повернути собі контроль — подих повільнішає, погляд стає звичним, самовпевненим.

Ніби щойно не цілував мене так, що в мене досі паморочиться.

— Ходімо, — каже він тихо.

Я киваю.

Ми йдемо назад до столика, і тепер він не тримає мене за руку. Ні. Його долоня опускається нижче — впевнено, без сумніву, на мої сідниці. Не стискає різко. Просто тримає.

Наче знак.

Наче заява.

Моє тіло реагує миттєво — тепло розливається по спині, по стегнах. Я на секунду спотикаюся, але він притискає ближче.

— Ти знову перебільшуєш, — шепочу.

— Ні, — відповідає спокійно. — Я уточнюю.

Ми підходимо до столика. Том піднімає очі. Його погляд ковзає по мені, потім по руці Лео.

Лео не прибирає її.

Навпаки — великий палець ледь помітно рухається по тканині сукні. Повільно. Навмисно.

Я відчуваю кожен цей рух, і це… небезпечно.

— Все добре? — питає Том.

— Чудово, — відповідаю я раніше, ніж Лео встигає.

Його рука трохи сильніше притискає мене до себе, і я розумію, що він задоволений цією відповіддю.

Ми сідаємо. Він не відсувається. Його стегно щільно торкається мого. Долоня залишається там, де була, ще кілька секунд довше, ніж потрібно для «випадковості».

Я дивлюся на нього.

— Ти не планував поводитися стримано?

— Я поводжуся стримано, — відповідає він рівно.

Я ледь не сміюся.

Том робить ковток зі склянки.

— Ви виглядаєте… переконливо, — каже він.

Лео повертає голову повільно.

— Ми і є.

Його рука нарешті піднімається з моїх сідниць — але лише щоб ковзнути вище, на талію. Тепер уже менш демонстративно.

Моє серце досі б’ється швидше, ніж музика.

І я не впевнена, що це лише через танець.

Бо коли я злегка рухаюсь, його пальці знову стискають мене — ледь помітно, тільки для нас двох.