15 Софі

Я дивлюся на сукню так, ніби вона дивиться у відповідь і теж не впевнена, що ми одна одній підходимо.

Гардероб від Елеонори — це окрема форма тиску. Шовк, сатин, глибокі кольори, підбори, які створені не для ходіння, а для домінування.

— Це ж не іспит, — каже Лео, застібаючи годинник.

— Для мене — так, — відповідаю. — У мене досі немає підручника.

Я обираю найменш агресивну сукню. Чорну. Лаконічну. Без зайвих «я коштую як автомобіль».

Дзеркало дивиться критично.

Я — ні.

— Добре, — кажу сама собі. — Ти вже одружена. Гірше не буде.

Машина Лео — це не транспорт. Це демонстрація. Низька, гучна, з двигуном, який звучить так, ніби особисто ненавидить тишу.

Я сідаю обережно.

— Ремінь, — каже він.

— Я не дурна.

— Я знаю.

Він усміхається так, ніби це комплімент.

Ми їдемо швидше, ніж мені комфортно, і я намагаюся не показувати, що стискаю сидіння.

— Ти нервуєш, — каже він.

— Ні.

— Брешеш.

— Я просто думаю.

— Про що?

— Про те, що твої друзі, напевно, не знають, як виглядає сирота в дизайнерській сукні.

— Вони не знають, як виглядає більшість людей без фільтра.

Це не заспокоює.

Клуб світиться неоном і самовпевненістю. Черга розступається, коли нас бачать. Охоронець киває Лео так, ніби той — частина інтер’єру.

Всередині гучно. Музика б’є по ребрах.

— ЛЕОООО! — хтось кричить радісно.

І ось вони. Друзі.

Дорогі піджаки. Ідеальні зуби. Жінки з поглядами «я знаю, скільки ти коштуєш». Чоловіки з поглядами «я знаю, скільки коштую я».

— Це Софі, — каже Лео. — Моя дружина.

Тиша рівно на секунду.

— Дружина? — перепитує дівчина з червоною помадою.

— Офіційно, — додає він.

Мене оглядають. Не грубо. Дорого.

— Вітаю, — каже хтось.

— Як романтично, — іронічно додає інший.

Лео вже отримує напій. Мені теж щось ставлять у руку.

— Я зараз, — каже він мені.

— Куди?

— На хвилину.

Це брехня.

Бо за п’ять хвилин я бачу його на танцполі. Ще за десять — із якоюсь блондинкою, яка сміється занадто голосно. Він нахиляється до неї, говорить щось на вухо.

Я стою з його друзями.

— То як ви познайомились? — питає хтось.

— Довга історія, — відповідаю.

— Люблю довгі історії.

— Не думаю.

Я роблю ковток.

Усередині трохи холодно. Не від музики.

Я дивлюся на нього. Він виглядає… вільним. Наче тут його справжнє повітря.

І я розумію дві речі.

Перша: я не впевнена, що вписуюся.

Друга: він навіть не намагається зробити так, щоб я вписалась.

— Він завжди такий, — каже мені хтось із його друзів, прослідкувавши мій погляд.

— Я помітила.

— Не бери на свій рахунок.

Я усміхаюсь.

— Я ще не вирішила, на чий брати.

І роблю ще ковток.

Я стою з келихом, який мені вручили, не запитавши, чи я взагалі п’ю.

Лео вже зник у натовпі так природно, ніби я — аксесуар, який тимчасово можна залишити на полиці. Його сміх губиться в музиці, і я навіть не намагаюсь вгадати, з ким саме він зараз розважається.

— Гей, — каже хлопець ліворуч від мене. — Ти виглядаєш так, ніби шукаєш вихід.

Я повертаюсь.

Темне волосся, легка неголеність, усмішка не така самовпевнена, як у решти. Очі — уважніші.

— Я просто аналізую середовище, — відповідаю.

— Том, — каже він і простягає руку.

— Софі.

— О, я знаю.

— Швидко поширюється?

— Лео одружився за кілька годин. Це гучніше, ніж діджей.

Я злегка усміхаюсь.

— Мені здається, це було частиною плану.

— У нього завжди є план. Просто він не завжди про це знає.

Том киває у бік столиків у глибині залу.

— Хочеш сісти? Там тихіше. Ну, настільки, наскільки тут взагалі можливо.

Я озираюсь на танцпол. Лео вже не дивиться в мій бік.

— Добре.

Ми пробираємось крізь людей і сідаємо за напівкруглий диван. Звідси видно майже все — і водночас ніщо не чути до кінця.

— Ти не схожа на тих, з ким він зазвичай з’являється, — каже Том.

— Це комплімент чи попередження?

— Спостереження.

Я дивлюся на нього.

— А з ким він зазвичай з’являється?

— З тими, хто знає, як працює його світ.

— А я не знаю?

— Ти дивишся так, ніби вивчаєш його. Не користуєшся.

Я на секунду замовкаю.

— І що це означає?

— Що тобі або дуже цікаво, або дуже небезпечно.

— Для кого?

Том усміхається.

— Поки що не вирішив.

Я ковтаю ще трохи напою. Музика б’є гучніше. За столиком стає людніше — підходять ще двоє хлопців, вітаються, жартують.

— Де Зак? — питає хтось.

— Запізнюється, як завжди.

— А Ейпріл?

— Якщо це її день народження, вона з’явиться, коли буде впевнена, що всі дивляться.

Я дивлюся на годинник.

— Вона іменинниця?

— Так. Ейпріл і Зак разом. Драма, гроші, інстаграм — повний набір.

— Чудово, — кажу. — Я люблю, коли незнайомі люди святкують у мене на очах.

Том сміється.

— Ти точно дружина Лео?

— А що?

— Ти звучиш так, ніби не плануєш залишатися тінню.

Я дивлюсь на танцпол.

Лео вже обертається, сміється, схиляється до когось, і я відчуваю знайоме — не ревнощі. Швидше… роздратування.

— Я не тінь, — відповідаю. — Просто поки що в розвідці.

Том дивиться уважніше.

— Це навіть цікавіше.