20 Софі

Я повертаюсь із туалету і майже одразу бачу його.

Лео стоїть біля бару.

І поруч із ним — дівчина.

Красива. Дуже. З тих, які не питають, чи на них дивляться, бо знають відповідь.

Вона нахиляється до нього ближче, ніж потрібно для розмови. Його голова теж трохи схилена. Здалеку це виглядає… інтимно.

Я зупиняюсь на секунду.

Ну звісно.

Я роблю ковток повітря, вирівнюю плечі і йду до столика. Не повільніше і не швидше, ніж зазвичай.

Том піднімає очі.

— О, ти повернулась. Я вже думав, тебе викрали.

— Я б почала з переговорів про викуп, — кажу я.

Він сміється.

— Де твій чоловік?

Я киваю у бік бару.

Том озирається, дивиться уважніше.

— А.

Це «а» звучить занадто зрозуміло.

— Все нормально, — кажу я, перш ніж він встигне щось додати.

— Я нічого не сказав.

— Але подумав.

Він посміхається.

— Трохи.

Я дивлюся на танцпол. Музика змінилася — тепер швидша, легша.

— Потанцюємо? — питаю.

Том кліпає.

— Зараз?

— Чому ні?

Він дивиться на бар, потім на мене.

— Це хороша ідея?

— Дуже, — кажу я. — Інакше я почну аналізувати людей у цій кімнаті, а це небезпечно.

— Добре, — він піднімається. — Ходімо.

На танцполі легше дихати.

Том танцює нормально. Без пафосу. Без демонстрації.

— Ти тримаєшся краще, ніж більшість людей на твоєму місці, — каже він.

— Я ж казала. Я в розвідці.

— І які результати?

— Дуже дорогі люди. Дуже крихкі его.

Він сміється.

— Це точний аналіз.

Ми рухаємось ближче до центру. Світло ковзає по підлозі, музика гуде в ребрах.

Я майже забуваю дивитися в бік бару.

Майже.

І саме тоді хтось бере мене за зап’ястя.

Сильно.

Я навіть не дивуюсь, коли повертаю голову.

— Лео.

Його очі темніші, ніж були раніше.

— Ти зайнята.

Це не питання.

— Я танцюю.

— Уже ні.

Він тягне мене до себе. Різко. Моє тіло майже врізається в його груди.

— Спокійніше, — каже Том, роблячи крок вперед.

Лео дивиться на нього.

— Ти вже достатньо розважився.

— Ми просто танцювали.

— Тепер я танцюю з нею.

Я відчуваю, як його рука лягає на мою талію — жорстко, майже власницьки.

— Лео, — кажу тихо, — я сама вирішую, з ким танцювати.

— Справді?

Його голос холодний.

— Так.

Він дивиться на Тома, і усмішка на його губах зовсім не весела.

— Не захоплюйся. Софі — моя іграшка.

Секунда тиші.

А потім Том робить крок ближче.

Секунда.

Том дивиться на нього так, ніби щойно вирішує, чи це жарт.

— Вона не іграшка.

Лео злегка усміхається. Та усмішка, яка з’являється, коли він спеціально провокує.

— Розслабся, Том. Ти ж знаєш, що я люблю дорогі речі.

Я відчуваю, як щось у мені різко холоне.

— Лео, — кажу тихо.

Але він навіть не дивиться на мене.

Його погляд на Томі.

— Ти забагато часу проводиш із тим, що не твоє.

Том видихає.

— Я просто танцював із нею.

— Саме це я і сказав.

— Ні, — відповідає Том уже жорсткіше. — Ти сказав, що вона іграшка.

Лео знизує плечима.

— Ти завжди був надто буквальний.

— А ти завжди поводився як ідіот, коли ревнуєш.

О.

Навіть музика ніби стає тихішою.

Лео завмирає.

— Я не ревную.

— Та ну? — Том коротко сміється. — Ти побачив, що вона просто розмовляє зі мною, і прилетів як пожежна сирена.

— Я просто нагадав тобі межі.

— Ні, ти просто не любиш, коли хтось дивиться на те, що ти вважаєш своїм.

Пальці Лео на моїй талії стискаються сильніше.

— Своїм? — повторює він.

— Так.

Том робить крок ближче.

— Бо ти поводишся так, ніби купив її разом із машиною.

Я відчуваю, як повітря між ними натягується, мов струна.

— Обережніше, — каже Лео тихо.

— Ні, — відповідає Том. — Ти сам почав.

— Ти лізеш не в свою справу.

— Я дивлюся, як мій друг поводиться як придурок.

Лео сміється.

Але це короткий, холодний звук.

— Ти ніколи не був моїм моралістом.

— Ні, — каже Том. — Але хтось має сказати тобі, що вона людина.

— Вона моя дружина.

— І що?

Том дивиться прямо йому в очі.

— Це не дає тобі права поводитися з нею як із власністю.

Пауза.

Лео нахиляється трохи ближче.

— Ти щось дуже перейнявся.

— Бо вона нормальна.

— А ти рятівник?

— Ні.

Том усміхається без радості.

— Просто хтось у цій кімнаті має поводитися як дорослий.

Це влучає.

Я бачу, як щелепа Лео напружується.

— Слухай уважно, — каже він тихо. — Я можу дозволити тобі багато. Але не забувай, з ким говориш.

— Я говорю з хлопцем, який не вміє тримати себе в руках, коли щось йде не за його планом.

Музика гуде. Люди навколо вже починають коситися.

Я стою між ними і раптом розумію: якщо я зараз не втручуся, це закінчиться погано.

Бо Лео вже не просто злиться.

Він у тому стані, коли хоче перемогти.

А не бути правим.