13 Софі

Мене будить не світло.

Мене будить голос.

Холодний, рівний, без жодної ноти сумніву.

— Вставати.

Я відкриваю очі й не одразу розумію, де я. Стеля занадто висока. Штори занадто важкі. Ліжко занадто велике.

І в ногах стоїть Елеонора Блеквуд.

Не стукаючи. Не вибачаючись. Просто як факт.

Я різко сідаю, притискаючи ковдру до грудей.

— Ви… — голос хрипкий від сну. — Тут…

— У цьому домі не зачиняють двері від родини, — спокійно відповідає вона.

Я автоматично дивлюся на двері. Замкнені? Ні. Звісно ні.

— У вас насичений день, — продовжує вона так, ніби ми обговорюємо розклад перукаря. — Через сорок хвилин машина відвезе вас у клініку.

— У клініку?

— Аналізи. Повний скринінг. Генетика, гормони, фертильність.

Сон зникає остаточно.

— Навіщо?

Елеонора дивиться на мене так, ніби питання дивне.

— Мати майбутнього спадкоємця повинна бути абсолютно здорова.

Я відчуваю, як холод проходить під шкірою.

— Ми нічого такого не планували.

— Планували, — відповідає вона. — Через рік.

— Це була ваша умова.

— Саме так.

Вона підходить ближче, оглядаючи кімнату, ніби перевіряє рівень дисципліни.

— Родина Блеквуд не дозволяє собі генетичних несподіванок.

— Я не проект, — кажу тихо, але голос тремтить.

— Ви тепер частина проекту, — спокійно відповідає вона.

Я відчуваю, як серце починає битися швидше.

— Ви навіть не знаєте мене.

— Саме тому й потрібні тести.

— А якщо я не хочу?

Вона зупиняється.

Дивиться довго. Холодно. Оцінюючи.

— Тоді ми повертаємось до питання, чи є цей шлюб справжнім.

Тиша в кімнаті стає густою.

— Я не худоба на ярмарку, — кажу.

— Ніхто так не стверджував, — відповідає вона. — Але здоров’я — це обов’язок, а не образа.

Вона розвертається до дверей. 

— Родина Блеквуд не дозволяє собі генетичних несподіванок.

— Це ви вже казали, — відповідаю. — Але звучить так, ніби я — лотерея.

Елеонора дивиться на мене спокійно.

— Колись ми вже недооцінили ризики.

Я мовчу.

Вона не підвищує голос. Не злиться. Просто констатує.

— Декілька років тому одна з наших служниць вирішила, що система — це рекомендація.

Я відчуваю, як повітря стає щільнішим.

— Вона завагітніла від мого брата, — продовжує Елеонора. — Вирішила, що дитина стане гарантією стабільності.

Я кліпаю.

— І?

— І вона народила.

Тиша.

— Звісно, це не було частиною плану. Вона обійшла перевірки. Знала, коли їх призначають. Знала, як приховати.

— І що сталося? — питаю тихо.

— Народився Річчі.

Ім’я звучить коротко. Майже сухо.

— Молодший син мого брата. Юридично — Блеквуд. Фактично — наслідок чужої самодіяльності.

Я на секунду гублюся.

— Ви називаєте власного родича… наслідком?

— Я називаю його результатом порушення правил.

Її погляд стає гострішим.

— Та історія коштувала нам більше, ніж ви можете уявити. Скандали. Судові процеси. Преса. Багато грошей, щоб все зам’яти. 

Вона робить паузу.

— І тому тепер перевірки — не формальність.

Я повільно видихаю.

— Ви думаєте, я прийшла сюди, щоб повторити цей сценарій?

— Я думаю, що люди без стабільності іноді приймають нестандартні рішення.

О, це удар нижче пояса.

— Ви мене не знаєте.

— Саме тому я і хочу знати, — спокійно відповідає вона.

Я відчуваю, як щось у мені кипить — але не можу визначити, що саме більше: образа чи цікавість.

Річчі.

Молодший брат.

Служниця.

Генетична несподіванка.

— Ви перевірятимете мене, як перевіряли її? — питаю.

— Ні, — каже вона. — Тепер я перевірятиму раніше.

Пауза.

— Машина чекатиме о десятій, — додає Елеонора. — Після клініки вам підберуть відповідний гардероб. Дружина Блеквуда не може виглядати випадково.

Вона дивиться на мене ще секунду.

— Не сприймайте це як образу. Сприймайте як стандарт.

І тепер вона повертається до дверей.

— Ласкаво просимо до родини, Софі.

Двері зачиняються тихо.

А ім’я «Річчі» залишається висіти в повітрі довше, ніж слова про спадкоємця.