26 Лео

Я не планував ніякого побачення.

Це слово взагалі не входило в наш контракт.

Але ближче до вечора я ловлю себе на дивній думці: будинок починає діяти мені на нерви. Родичі, які приїхали «допомагати», тітка, що дивиться на нас як на довгостроковий бізнес-проєкт, і Софі, яка за один день раптом почала виглядати так, ніби вона тут давно.

Це… збиває з ритму.

Тому я знаходжу її у вітальні.

— Поїхали.

Вона піднімає голову від книжки.

— Куди?

— У місто.

— Це наказ чи запрошення?

Я знизує плечима.

— Типу побачення.

Вона дивиться на мене так, ніби вирішує, чи це пастка.

— Добре.

Через двадцять хвилин ми вже в машині.

Софі одягнена… небезпечно.

Вузькі штани. Темний топ з глибшим вирізом, ніж я пам’ятаю у її гардеробі. Волосся розпущене.

Я намагаюся не дивитися занадто довго.

— Ти нервуєш, — каже вона.

— Я веду машину.

— Ти дивишся на мене, ніби я щось підпалила.

— Я просто перевіряю, чи це все ще ти.

— Розчарований?

— Не вирішив.

Вона усміхається у вікно.

Клуб майже той самий, що й учора.

Світло, музика, шум. Знайомий запах алкоголю і дорогих парфумів.

Я проводжу її всередину, замовляю напої.

І тоді бачу його.

Том.

Він стоїть біля бару і вже дивиться в наш бік.

Я відчуваю, як щось у мені стискається.

— О, дивись, — каже Софі. — Твій друг.

— Був.

— Ви ж не побилися.

— Ще ні.

Том піднімає руку, ніби вітається.

Я киваю.

І раптом ловлю себе на дивній думці.

Мені не хочеться тут бути.

Я дивлюся на Софі.

Вона стоїть біля бару, спирається на стійку. Світло ковзає по її плечах, по лінії шиї. Топ підкреслює те, що раніше ховалося під сорочками.

І люди дивляться.

Чоловіки.

Я бачу це по поглядах.

— Що? — питає вона.

— Нічого.

Я роблю ковток.

І ще один.

Том уже рухається в наш бік.

І раптом уся ця сцена стає… безглуздою.

Музика занадто гучна. Люди занадто п’яні. Ідея вечірки — раптом дуже нудна.

— Поїхали додому, — кажу.

Софі кліпає.

— Ми щойно приїхали.

— І що?

— Це було твоє «типу побачення».

— Значить, воно закінчилося.

— Чому?

Я дивлюся на неї секунду.

І не кажу правду.

Не кажу, що мені не подобається, як на неї дивляться.

Не кажу, що мені не подобається, як Том уже оцінює ситуацію.

— Просто набридло, — відповідаю.

Вона дивиться довше.

Ніби знає, що це не вся причина.

— Добре, — каже нарешті.

Ми йдемо до виходу.

І я ловлю себе на ще одній думці.

Учора я хотів показати всім, що Софі моя.

А сьогодні…

Я просто не хочу ділити її погляди з усім клубом.

Маєток уночі звучить інакше.

Без родичів, без покоївок, без тітчиного графіка — він стає майже тихим. Тільки кроки відлунюють у довгих коридорах.

Ми заходили сюди десятки разів, але сьогодні чомусь усе виглядає трохи… домашніше.

Я кидаю ключі на консоль біля сходів.

— Я зголоднів.

Софі знімає куртку.

— А вечеря?

— Кухар пішов.

— Так рано?

— У цьому домі люди працюють за графіком.

Я відчиняю холодильник.

І відразу закриваю.

— Тут є їжа.

— Але її треба готувати.

— Саме.

Софі дивиться на мене секунду.

— Я можу щось зробити.

Я повертаю голову.

— Ти?

— А що?

— Ти вмієш готувати?

Вона усміхається так, ніби це найдурніше питання в її житті.

— Лео, я виросла не в маєтку.

Я знизує плечима.

— Деякі люди після інтернату вміють тільки виживати.

— А деякі — ще й готувати.

Вона проходить повз мене до холодильника і відкриває його з таким виглядом, ніби перевіряє склад лабораторії.

— Яйця, сир… помідори… — бурмоче вона.

Я спираюся на стільницю і дивлюся.

— Це буде кулінарне шоу?

— Це буде щось їстівне.

Вона знаходить сковорідку, ставить її на плиту, вмикає газ.

Рухи не панічні. Ніби вона робила це сотні разів.

— Ти справді вмієш, — кажу.

— Шокуюча правда.

— Я думав, ти з тих людей, які виживають на каві і сарказмі.

— Це другий варіант.

Я дивлюся, як вона розбиває яйця.

Топ, у якому вона була в клубі, трохи піднімається, коли вона тягнеться до шафи. Світло кухні падає на її шию.

Я відводжу погляд.

— Чого ти раптом захотів додому? — питає вона, не обертаючись.

— Набридло.

— Це неправда.

Я хмикаю.

— Ти завжди така впевнена?

— У брехні — так.

Я дивлюся на неї.

— Добре. Мені не хотілося бачити Тома.

— Або щоб Том бачив мене?

Я мовчу.

Вона кидає на мене короткий погляд через плече.

— Так і думала.

Я відштовхуюся від стільниці.

— Не переоцінюй себе.

— Не недооцінюй.

Пауза.

На кухні пахне смаженими яйцями і помідорами.

Я раптом усвідомлюю, що ніколи не стояв на кухні о першій ночі з дружиною, яка готує вечерю після клубу.

— Якщо це отрута, — кажу, — я залишу маєток тобі.

Вона сміється.

— Тобі доведеться з’їсти все, що я приготую.

— Це шантаж.

— Це вечеря.