7 Софі

Коли людина пропонує тобі шлюб між закускою і основною стравою, є два варіанти: або це найдурніший жарт у твоєму житті, або ти щойно зайшла надто далеко, щоб робити вигляд, ніби все нормально.

Я дивлюся на нього.

Лео Блеквуд виглядає так, ніби народився у світлі дорогих ламп. Не просто гарний — зручний для погляду. Чітка лінія щелепи, волосся недбало ідеальне, як після дуже дорогого «я нічого з цим не робив», сорочка сидить так, ніби її переконували годину, а годинник на зап’ясті коштує більше, ніж мій майбутній річний бюджет.

І при цьому він тримається так, ніби все це його дратує.

Я ловлю себе на тому, що розглядаю.
Занадто довго.

— Ти зависла, — каже він спокійно.

— Думаю.

— Це небезпечно.

Я відводжу погляд у бік келиха з водою.

Фіктивний шлюб.

Нормальні люди тікають. Я теж повинна. Інтернат вчив двом речам: не довіряти дивним пропозиціям і не влізати в життя багатих людей.

Але інтернат також навчив, що відповіді не приходять до тих, хто стоїть осторонь.

Блеквуд.

Слово з папки з моєю історією.
Слово з воріт, біля яких мене залишили.
І тепер — чоловік навпроти.

Випадковостей забагато.

Я дивлюся на нього знову. На його впевненість, на манеру говорити, ніби світ — це розмова, яку він веде неохоче. На людину, яка не помічає половини речей, але помічає, коли йому кидають виклик.

Шлюб — це ключ.

Не до нього.

До дому.
До архівів.
До правди, яку мені ніхто не збирався розповідати.

— Ти ж розумієш, що це погана ідея, — кажу.

— Звісно.

— І що я можу погодитись не з тих причин, які ти думаєш.

— Мене влаштує будь-яка.

Я повільно видихаю.

Можливо, я пошкодую.
Скоріше за все — дуже.

Але шанс не приходить двічі, особливо якщо він сидить у дорогому піджаку і дивиться так, ніби нудьгує від власного життя.

Я ставлю келих на стіл.

— Добре.

Він не рухається.

— Добре — що?

— Я подумаю над твоєю… пропозицією.

Бо інколи, щоб дізнатись правду, потрібно зайти у двері, з яких інші виходять.

Я навіть не встигаю прибрати руки зі столу.

— Не треба, — каже Лео.

І підводиться.

Я кліпаю.

— Що значить не треба?

Він уже кидає на стіл картку. Офіціант виникає ніби з повітря, а я ще навіть не торкнулась тієї їжі, яку він замовив без дозволу.

— Ходімо.

— Ми не доїли.

— Ми й не починали.

— Я голодна.

— Потім.

Він бере мене за зап’ястя і тягне до виходу настільки природно, ніби це частина меню.

— Лео, — я намагаюсь вирвати руку, — люди так не роблять!

— Я роблю.

— Я сказала, що подумаю!

— Ти вже подумала.

Двері відчиняються, холодне повітря вдаряє в обличчя, а я ще намагаюсь усвідомити, як розмова перетворилась на переміщення.

— Куди ми їдемо?

— До адвоката.

Я зупиняюсь.

Він ні.

Мені доводиться зробити кілька швидких кроків, щоб не впасти.

— Ти серйозно?!

— Абсолютно.

— Я не погоджувалась!

— Ти не відмовилась.

Я дивлюсь на нього так, ніби ось-ось знову дам ляпаса.

— Це не одне й те саме!

Він відкриває дверцята машини.

— Сідай.

— Я хочу поїсти.

— Після шлюбу.

Я завмираю.

— Ти жартуєш.

— Ні.

Він дивиться спокійно, ніби ми обговорюємо погоду.

І раптом стає очевидно: справа не в мені, не в шлюбі і навіть не в тітці.

Він просто звик, що світ рухається з його швидкістю.

А якщо ні — він тягне його за собою.

— Ти нестерпний, — кажу я, сідаючи.

— Знаю.

Двері зачиняються.

— І ти навіть не подумав, що я можу не хотіти?

Він заводить двигун.

— Ти вже тут.

І машина рушає, поки я ще намагаюсь наздогнати власне рішення.