16 Лео

Музика тут правильна.

Гучна, примітивна, така, що не залишає місця для думок. Саме тому я люблю такі вечірки. Тіло рухається — мозок відпочиває.

— Ти одружився?! — кричить мені в вухо блондинка, чийого імені я не пам’ятаю.

— Так, — відповідаю легко.

— За скільки годин?

— Менше, ніж потрібно для нормального рішення.

Вона сміється так, ніби це частина шоу.

Я п’ю швидше, ніж зазвичай. Не напиваюсь — просто підтримую темп. Хтось штовхає мене в плече, хтось вітає, хтось жартує про шлюбний контракт.

Це знайомо. Це просто. Це я.

Поки не приходить Зак.

Його завжди чути раніше, ніж видно.

— Лео! — він обіймає мене занадто гучно. — Ти зламав інтернет.

— Він і так був крихкий.

— Де вона? — питає він, озираючись.

— Десь.

— «Десь» — це не відповідь для дружини.

— Розслабся.

І саме тоді заходить Ейпріл.

Вона з’являється як феєрверк — блискуча сукня, усмішка, яка знає свою ціну. Люди автоматично розступаються.

— Мені треба побачити це диво, — каже вона, підходячи до мене. — Ти серйозно?

— На жаль.

— Я в шоці. Ти ж не віриш у зобов’язання.

— Я не вірю в нудьгу.

Зак сміється, але я вже не слухаю.

Бо дивлюся в інший бік.

Софі.

Вона сидить за столиком.

І поруч із нею — Том.

Не просто поруч. Нахилений до неї. Занадто близько. Говорить щось, від чого вона… усміхається.

Не ввічливо.

Справжньо.

Я роблю ковток.

Напій різко гірчить.

— Ти взагалі нас слухаєш? — питає Ейпріл.

— Так, — відповідаю автоматично.

Том щось каже — Софі відповідає. Вона трохи нахиляється вперед. Її волосся падає на плече, і він дивиться на неї так, ніби це не просто цікава розмова.

Мені це не подобається.

— Хто це з нею? — питає Зак.

— Том, — кажу коротко.

— О, — Зак усміхається. — Том швидкий.

— У чому?

— У виборі.

Я стискаю щелепу.

— Вона моя дружина.

— Саме тому, — відповідає Зак легко.

Я відчуваю щось неприємне. Наче хтось зайшов на мою територію без дозволу.

Територію.

Серйозно?

Я дивлюся на танцпол, на людей, на світло.

Чому мені не байдуже?

Це ж фікція. Контракт. Рік.

Том знову нахиляється ближче.

І я вже не чую музику.

— Зачекай, — кажу Ейпріл.

— Куди ти?

— Перевірити, чи моя дружина не нудьгує.

Я йду до столика швидше, ніж планував.

І зовсім не для того, щоб бути ввічливим.

Я не прискорююсь.

Ні. Я йду рівно. Спокійно. Майже нудьгуючи.

Якщо ти злишься — ти програв. Це правило я знаю краще за таблицю множення.

Том нахиляється до Софі, щось каже, вона сміється — тихо, але щиро. І це мене чомусь дратує сильніше, ніж якби вона фліртувала демонстративно.

Я підходжу до столика.

— Вам весело без мене? — кажу легко.

Том піднімає очі.

— Ми якраз говорили про тебе.

— Співчуваю, — відповідаю я.

Софі дивиться на мене. Спокійно. Без виправдань. І саме це небезпечно.

Я кладу руку на спинку дивану за її плечима. Не різко. Не власницьки. Просто достатньо близько, щоб межа стала очевидною.

— Том, — кажу рівно, — ти зайняв моє місце.

— Я не знав, що воно зарезервоване, — усміхається він.

— Тепер знаєш.

Пауза коротка, але достатня.

Я сідаю поруч із Софі, трохи ближче, ніж потрібно. Моя нога торкається її стегна — ненароком, звісно.

— Ти не нудьгуєш? — питаю в неї.

— Ні, — відповідає вона. — Том цікавіший, ніж я очікувала.

Том сміється.

Я — ні.

— Він завжди здається цікавішим, — кажу я. — Перші п’ять хвилин.

— А ти? — питає Софі тихо.

Я повертаю голову до неї.

— Я — довготривалий проєкт.

Том відпиває зі склянки.

— Вітаю з шлюбом, до речі. Раптово.

— У мене талант до раптових рішень, — відповідаю.

Я відчуваю, як люди за столиком трохи напружуються. Не через слова — через інтонацію. Вона рівна, але не тепла.

— Ейпріл ще не бачила твою дружину, — каже Том. — Вона буде в захваті.

— Нехай спочатку подивиться на свій торт, — кажу.

Софі дивиться на мене так, ніби намагається зрозуміти, що саме я роблю.

Я і сам не до кінця розумію.

Просто мені не подобається, як Том на неї дивиться.

І ще менше подобається, що їй це не неприємно.

— Потанцюємо? — питаю її.

— Зараз?

— Так.

— Я не впевнена…

Я не даю їй закінчити. Простягаю руку.

— Ходімо.

Це не прохання. Але й не наказ.

Вона дивиться на мою руку секунду довше, ніж потрібно.

Потім вкладає свою.

Я піднімаюся і, не дивлячись на Тома, додаю:

— Бережи місце.

І ми йдемо до танцполу.

Рука Софі в моїй тепла.

І мені дивно приємно, що тепер вона не за тим столиком.