21 Лео

Я сам не розумію, коли все пішло не так.

Ще годину тому це була звичайна вечірка. Алкоголь, музика, дурні жарти. Том — той самий Том, з яким ми разом напивалися в університеті, витягали один одного з дурних історій і сміялися з тих самих людей.

А тепер він дивиться на мене так, ніби я — проблема.

Через Софі.

Софі.

Я дивлюся на неї, коли ми йдемо крізь натовп до виходу. Вона мовчить. Не виривається. Просто йде поруч.

Звичайна дівчина.

Справді звичайна. Не модель. Не світська левиця. Не з нашого кола.

І водночас…

Моя дружина.

Моя.

Я стискаю щелепу.

Чому, чорт забирай, Том вирішив клеїтися саме до неї?

Він знає мене десять років. Він знає, що я не люблю, коли хтось торкається того, що належить мені.

Ми виходимо з клубу. Ніч холодніша, ніж всередині.

— Лео… — починає Софі.

— Не зараз.

Я відчиняю двері машини різкіше, ніж потрібно.

Вона сідає мовчки.

Я обхожу капот, сідаю за кермо і запускаю двигун. Машина гарчить, як завжди. Зазвичай цей звук мене заспокоює.

Зараз — ні.

Ми виїжджаємо на дорогу.

Швидко.

— Ти їдеш занадто швидко, — каже Софі через кілька хвилин.

— Я контролюю.

Стрілка спідометра піднімається ще трохи.

— Це не виглядає як контроль.

— Мене дістали.

— Том?

Я стискаю кермо.

— Він поводиться як придурок.

— Він просто танцював зі мною.

— Саме.

— Це не злочин.

— Він знає, що ти моя дружина.

Вона повертає голову.

— І що це змінює?

Я дивлюся на дорогу.

— Все.

— Лео, я не річ.

— Я цього не казав.

— Ти це поводженням показуєш.

Я мовчу.

Машина ковтає дорогу швидше, ніж треба.

— Ти ревнуєш, — каже вона раптом.

Я коротко сміюся.

— Не сміши.

— Тоді чому ти витяг мене звідти?

— Бо вечірка скінчилась.

— Для кого?

Я не відповідаю.

Бо відповідь очевидна.

Для мене.

Я бачу її відображення у склі — вона дивиться на мене уважно. Ніби намагається розібратися.

— Ти ж сам танцював з іншими, — додає вона тихіше.

Я стискаю кермо сильніше.

— Це різне.

— Чим?

— Бо я… — я замовкаю.

Бо не хочу вимовляти це вголос.

Бо це звучить тупо навіть у моїй голові.

Я додаю газу.

— Лео.

— Що?

— Пригальмуй.

Я дивлюся на дорогу.

І раптом розумію, що їду майже вдвічі швидше, ніж дозволено.

Я трохи відпускаю педаль.

— Ти поводишся так, ніби я щось у тебе забрала, — каже вона.

Я хмикаю.

— Ні.

— Тоді що?

Пауза.

Я дивлюся вперед.

— Мені не подобається, коли хтось думає, що може забрати те, що моє.

Тиша в машині стає густою.

— Я не твоя власність, — каже Софі тихо.

Я на секунду заплющую очі.

— Я знаю.

Але відчуття чомусь інше.

Машина глушиться різко.

Двигун ще секунду тихо клацає, охолоджуючись, але в голові все ще гуде дорога, швидкість, музика з клубу і слова Тома.

«Вона не іграшка».

Наче я сам цього не знаю.

Я виходжу першим. Софі — за мною. Вона не поспішає, але й не відстає. Тільки мовчить.

Маєток уночі тихий. Надто тихий після клубу. Кроки луною відбиваються в коридорі.

Ми піднімаємось у спальню.

Двері зачиняються.

І щось у мені рветься.

— Що це було? — кажу різкіше, ніж планував.

Вона дивиться прямо.

— Що саме?

— Том.

— Ми танцювали.

— Ти фліртувала.

— Ти брешеш.

Я роблю крок ближче.

— Він дивився на тебе.

— Люди дивляться на людей, Лео.

— Не так.

Вона схрещує руки.

— Ти поводився як придурок.

Це слово б’є.

— Я просто нагадав йому межі.

— Я не межа.

— Ти моя дружина.

— На папері.

Я сміюся коротко.

— Справді?

— Так.

І це чомусь злить сильніше за все інше.

Я роблю ще крок. Тепер між нами майже немає відстані.

— Ти прекрасно знаєш, що він робив.

— Так, — відповідає вона. — Танцював зі мною.

— Він клеївся.

— А ти?

Пауза.

— Ти сам стояв із дівчиною біля бару, — додає вона тихіше. — Не думай, що я сліпа.

Я стискаю щелепу.

— Це різне.

— Чим?

— Бо…

Я замовкаю.

Бо пояснення звучить безглуздо навіть у моїй голові.

Вона дивиться на мене спокійно. Надто спокійно.

— Ти поводишся так, ніби купив мене разом із контрактом.

І ось тут я зриваюся.

Я хапаю її за талію і притягую до себе.

— Лео—

Я не слухаю. Просто цілую.

Різко. Жорстко. Без попередження.

Ніби це може щось довести. Ніби це може стерти образ Тома поруч із нею.

Мої руки стискають її сильніше, ніж треба.

На секунду вона завмирає.

А потім різко відштовхує мене.

— Досить!

Вона відступає на крок, очі блищать від злості.

— Ти що робиш?!

Я дихаю швидко. Занадто швидко.

— Нагадую.

— Про що?!

— Що ти моя дружина.

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно сказав щось неймовірно дурне.

— Якщо ти ще раз влаштуєш такий номер, — каже вона холодно, — я подам на розлучення швидше, ніж твоя тітка встигне сказати «спадкоємець».