19 Лео

Софі йде до туалету без зайвих слів.

Я проводжаю її поглядом трохи довше, ніж потрібно. Не через недовіру. Через звичку тримати ситуацію під контролем.

І саме тоді я чую знайомий голос.

— Ти серйозно?

Я повільно повертаюсь.

Крістіна.

Вона завжди входить так, ніби кімната належить їй. Вузька сукня, погляд, що звик до уваги, губи — трохи занадто яскраві для випадковості.

— Привіт, — кажу спокійно.

— Привіт? — вона сміється коротко. — Ти одружився.

— Так.

— І навіть не подзвонив.

— Це було імпульсивно.

— О, я знаю, ти любиш імпульси.

Її очі ковзають по мені, оцінюють.

— Це жарт? Чи чергова твоя стратегія?

Я не відповідаю одразу.

Вона підходить ближче.

— Ми ж бачилися місяць тому, Лео.

— І?

— І ти не виглядав як чоловік, готовий до шлюбу.

Я хмикаю.

— Я і зараз не виглядаю.

Вона торкається мого піджака, ніби перевіряє, чи він реальний.

— То що це? Назло тітці?

Занадто близько до правди.

Я беру її за зап’ястя — не грубо, але впевнено.

— Пішли.

— Куди?

— До бару. Тут занадто багато вух.

Вона не пручається. Звикла до того, що я веду.

Ми стаємо біля барної стійки. Світло тут темніше, музика глушить слова.

Я відпускаю її руку.

— Говори.

— Я не розумію, — каже вона. — Це серйозно?

— Так.

— Ти її кохаєш?

Я усміхаюсь.

— Це не обов’язкова умова шлюбу.

Вона звужує очі.

— Значить, це гра.

— Ні.

— Тоді що?

Я роблю паузу.

— Тимчасове рішення.

— Тимчасове?

— Рік.

Вона кліпає.

— Ти жартуєш.

— Ні.

— І що це означає для… нас?

Ось воно.

— Нічого, — відповідаю рівно.

— Нічого?

— Я одружений, Крістіно.

— Ти ніколи не був вірним.

— Зараз — буду.

Вона сміється, але в сміху більше роздратування, ніж гумору.

— Через неї?

— Через обставини.

— Через тітку, — уточнює вона.

Я дивлюся прямо.

— Через правила.

Вона схрещує руки.

— Ти боїшся Елеонори?

— Я поважаю її вплив.

— Ти боїшся втратити гроші.

— Я не люблю втрачати контроль.

Крістіна робить ковток свого напою.

— І ти справді думаєш, що витримаєш рік?

Я дивлюся в бік, де зникла Софі.

— Думаю, так.

— А якщо ні?

— Тоді це буде моя проблема.

Вона нахиляється ближче.

— Ти знаєш, що я не люблю, коли мене просто викреслюють.

— Я нікого не викреслюю.

— Ти щойно це зробив.

Пауза.

Я нахиляюсь до неї трохи ближче — достатньо, щоб вона зрозуміла, що я серйозний.

— Слухай уважно. Поки я одружений, я граю за правилами. Без скандалів. Без сцен. Без двозначних фото.

Вона дивиться мені в очі.

— І якщо я не погоджусь?

— Тоді ти станеш частиною історії, яку я не дозволю розповідати.

Тиша.

Вона відступає першою.

— Ти змінився.

— Ні, — відповідаю. — Я просто вибрав сторону.

І саме в цю секунду я бачу, як Софі повертається в зал.

І раптом розмова з Крістіною перестає бути головною проблемою.

— Ти змінився.

— Ні, — відповідаю. — Я просто вибрав сторону.

І саме в цю секунду вона робить крок ближче.

Надто близько.

Я не встигаю зреагувати — її рука ковзає вниз і стискає мене через тканину штанів. Різко. Впевнено. Без натяку на випадковість.

Повітря на секунду вибиває з легень.

Вона усміхається.

— Не бреши мені, Лео.

Я завмираю. Не від бажання. Від злості на власне тіло.

Бо реакція є.

І вона це відчуває.

— Бачиш? — шепоче вона, нахиляючись ближче. — Ти все ще хочеш мене.

Я стискаю її зап’ястя і відводжу руку від себе. Повільно. Жорстко.

— Це фізіологія, — кажу тихо. — Не плутай із намірами.

— О, будь ласка, — вона сміється. — Ти завжди був чесний зі мною в одному: ти не відмовляєшся від того, що тобі подобається.

Я дивлюся на неї прямо.

— Зараз — відмовляюся.

— Через неї?

— Через себе.

Вона примружується.

— Ти не витримаєш.

— Спробуй мене недооцінити.

Вона знову нахиляється, її голос стає нижчим.

— Ти не з тих, хто грає у вірність. Ти з тих, хто бере, коли хоче.

Я схиляюсь до неї, щоб ніхто не почув.

— І саме тому я зараз тримаю дистанцію.

— Ти тремтиш, — каже вона з ледь помітною усмішкою.

— Я злюся.

— На мене?

— На те, що ти думаєш, ніби можеш перевіряти мене руками.

Вона відступає на пів кроку. Не через страх. Через новизну.

— Вона нічого не помітить, — каже тихіше.

Я переводжу погляд у бік залу.

Софі вже повертається.

— Справа не в тому, помітить чи ні.

Крістіна слідкує за моїм поглядом.

— Ти боїшся її втратити?

Я не відповідаю.

І це відповідь.

Вона посміхається повільніше.

— Цікаво.

— Не роби сцен, — кажу рівно. — Не сьогодні.

— А якщо я захочу?

Я дивлюся на неї холодно.

— Тоді ти програєш.

Пауза.

Ми стоїмо занадто близько, але між нами вже немає гри. Є лише напруга, яка не переходить межу.

— Ти все ще хочеш мене, — повторює вона тихо.

— Я хочу перемагати, — відповідаю. — І зараз це означає — не торкатися тебе.