25 Софі

Сніданок у маєтку Блеквудів — це не просто їжа.

Це випробування.

Я сиджу прямо, намагаючись не дивитися на прилади надто довго, але й не виглядати так, ніби не знаю, що з ними робити.

Бо їх… забагато.

Виделки ліворуч. Виделки праворуч. Ніж, який явно не для звичайного тосту. Ложка, призначення якої я навіть не хочу вгадувати.

Добре.

Починай із зовнішнього краю. Так завжди роблять у фільмах.

Я беру виделку максимально впевнено.

Принаймні сподіваюся, що виглядаю впевнено.

Сукню мені вибрала покоївка. За вказівкою Елеонори. Це відчувається: тканина дорога, крій ідеальний, усе на своєму місці.

Але от етикет…

Етикет ще попереду.

І я відчуваю це кожною клітиною.

Елла їсть так, ніби її цьому навчали з народження. Кожен рух — точний, акуратний, трохи театральний.

Марк виглядає розслабленішим, але в нього теж є ця манірність людей, які все життя живуть у правильних будинках.

Лео сидить навпроти і спостерігає.

І це, мабуть, найгірше.

Бо я не можу зрозуміти, що саме він думає.

Елеонора п’є каву.

І раптом, ніби між іншим, питає:

— Ви привезли Річчі?

Елла піднімає очі.

— Звісно.

— Він із вами?

— У своїй кімнаті, — відповідає вона. — Дорога була довга.

Марк додає:

— Він ще спить.

Я на секунду завмираю.

Річчі.

Я вже чула це ім’я.

У спальні. Коли Елеонора розповідала про ту служницю.

Я опускаю погляд на тарілку.

— Він же не пропустить сніданок? — продовжує Елеонора.

— Навряд, — каже Марк. — Апетит у нього чудовий.

Елла усміхається.

— Особливо коли поруч нові люди.

Її погляд ковзає до мене.

Я відчуваю це.

— Йому буде цікаво познайомитися з Софі.

Елеонора нічого не відповідає.

Просто робить ковток кави.

І я раптом ловлю дивне відчуття.

Наче ім’я Річчі щойно впало в кімнату як камінь у воду.

І хвилі від нього тільки починають розходитися.

Ім’я Річчі ще висить у повітрі, коли покоївка тихо ставить перед нами десерт.

Щось витончене, багатошарове, схоже на маленьку архітектурну споруду з крему й ягід.

І разом із ним — ще один прилад.

Я дивлюся на нього.

Потім на інші.

Чудово.

Тепер їх стало ще більше.

У голові раптом порожньо. Я пам’ятаю тільки одне правило: починати з краю. Але який край вважається краєм, коли прилади розкладені як математична задача?

Я беру ложку.

І майже одразу розумію, що щось не так.

Елла дивиться.

Не прямо. Але достатньо.

Марк теж це бачить.

Я намагаюся зробити вигляд, що все під контролем.

І саме в цей момент рука Лео трохи рухається на столі.

Його пальці легко торкаються моєї серветки.

Я піднімаю очі.

Він дивиться на мене абсолютно спокійно.

Наче нічого не сталося.

Але його погляд коротко ковзає до іншої ложки.

Тієї, що лежить трохи далі.

О.

Я тихо відкладаю свою.

І беру іншу.

Рух настільки маленький, що ніхто, крім нього, цього не помічає.

Елла продовжує їсти.

Марк говорить щось про дорогу.

Елеонора навіть не дивиться в наш бік.

Я роблю першу ложку десерту.

І тільки тоді дозволяю собі коротко поглянути на Лео.

Він уже зайнятий кавою.

Ніби нічого не сталося.

Але я розумію одну річ.

Він міг дозволити мені виглядати дурепою перед родиною.

І не дозволив.

І це чомусь дивує мене значно більше, ніж учорашні ревнощі.