23 Софі

Машина Елеонори Блеквуд пахне шкірою, кавою і дисципліною.

Я сідаю поруч із нею на заднє сидіння. Водій рушає, і ми виїжджаємо з маєтку майже без звуку.

Елеонора переглядає планшет. Швидко. Концентровано. Її пальці рухаються по екрану так, ніби кожне слово там має вагу.

Я мовчу.

Коли поруч із тобою людина, яка керує імперією, краще спочатку дивитися і слухати.

— Ви нервуєте? — питає вона, не піднімаючи очей.

Я трохи усміхаюся.

— Ні.

— Брешете.

Я зітхаю.

— Трохи.

Тепер вона дивиться на мене.

— Це добре.

— Чому?

— Люди, які не нервують перед переговорами, або дурні, або небезпечні.

— А ви?

Вона повертається до планшета.

— Я готуюся.

Машина зупиняється біля сучасної скляної будівлі. Усередині — тиша, килими, люди в дорогих костюмах, які говорять тихіше, ніж у клубі, але значно небезпечніше.

Ми заходимо до переговорної.

Троє чоловіків уже там. Один із них одразу переходить на французьку.

— Madame Blackwood, nous sommes heureux de vous voir.

Елеонора відповідає без жодної паузи.

— Le plaisir est partagé.

Її голос змінюється.

Стає іншим.

Твердішим. Спокійнішим. Контрольованим до міліметра.

Я перекладаю там, де потрібно, але швидко розумію: переклад — майже формальність. Вона й так розуміє все.

Переговори починаються м’яко.

Компліменти. Усмішки. Легкі фрази.

А потім один із партнерів намагається змінити умови контракту.

І ось тоді я бачу іншу Елеонору.

Вона не підвищує голос.

Не жестикулює.

Просто ставить кілька питань французькою. Тихо. Логічно. Послідовно.

І через дві хвилини той самий чоловік уже пояснює, чому його пропозиція насправді була «лише ідеєю для обговорення».

Я ловлю себе на тому, що дивлюся на неї.

Не як на сувору тітку Лео.

А як на… явище.

Ця жінка керує кімнатою, не рухаючись із місця.

Коли зустріч закінчується, партнери потискають їй руку з такою повагою, яку не купиш грошима.

Ми виходимо в коридор.

Елеонора закриває планшет.

— Ви добре перекладали, — каже вона.

— Я майже не знадобилась.

Вона дивиться на мене уважніше.

— Перекладач потрібен не лише для мови.

— А для чого?

— Для того, щоб розуміти, коли люди брешуть.

Я усміхаюся.

— У вас це і так добре виходить.

Вона трохи затримує погляд на мені.

— Ви спостережливі.

— Я просто дивлюся.

Пауза.

І раптом я усвідомлюю дивну річ.

Учора ця жінка заходила в спальню і планувала мої аналізи як бізнес-проєкт.

А сьогодні я дивлюся на неї і думаю зовсім інше.

Мені неймовірно пощастило.

Бо не кожен день сирота з інтернату опиняється поруч із жінкою, яка може керувати кімнатою повною мільйонерів так, ніби це шахова партія.

І вигравати її.

Машина тихо рушає від офісної будівлі.

Я видихаю лише тоді, коли двері зачиняються.

Елеонора дивиться у вікно кілька секунд, ніби прокручує переговори ще раз у голові.

Потім говорить:

— Ви не облажались.

Це звучить як комплімент. У її системі координат — майже овація.

— Дякую, — відповідаю.

— Але.

Я майже усміхаюсь.

— Я чекала «але».

Вона повертає голову.

— Вам потрібен викладач етикету.

— Я підозрювала.

— І викладач економіки.

— Це звучить небезпечніше.

— Це необхідно, — спокійно каже вона. — Дружина Блеквуда повинна розуміти, про що говорять у кімнаті, навіть якщо мовчить.

Я киваю.

— Ви справили хороше враження, — додає вона. — Але хороше враження — це тільки початок.

— А що далі?

— Репутація.

Машина повертає на дорогу до маєтку.

Елеонора відкриває планшет, переглядає щось і раптом говорить:

— Нам доведеться готуватися до весільної церемонії.

Я кліпаю.

— Ми ж уже одружені.

— Формально — так.

— А неформально?

— Публічно.

Я відчуваю, як у животі щось стискається.

— Велика церемонія?

— Дуже.

— Скільки людей?

— Достатньо, щоб половина міста говорила про це рік.

Я дивлюся на неї.

— Ви не любите напівміри.

— Напівміри — це слабкість, — відповідає вона.

Пауза.

— Ви не шкодуєте? — раптом питає вона.

— Про що?

— Що погодилися на цей шлюб.

Я дивлюся у вікно.

Маєток Блеквудів уже видно попереду.

— Я думаю, — кажу чесно, — що це найцікавіша помилка в моєму житті.

Елеонора дивиться на мене довше.

І вперше за весь час її усмішка виглядає майже теплою.

— Можливо, — каже вона, — це не помилка.