11 Софі

Двері зачиняються — і я одразу обертаюсь до нього.

— Через рік дитина?! — шиплю, забувши навіть пошепки. — Ти нормальний?!

Кімната занадто велика, щоб у ній сваритися. Стеля висока, штори важкі, ліжко — розміру «тут можна загубити людину». І це чомусь дратує ще більше.

— Вона божевільна.

— Вона системна, — спокійно відповідає Лео, скидаючи піджак так, ніби щойно повернувся з нудної вечері, а не одружився.

— Це одне й те саме!

Я починаю ходити туди-сюди.

— Я погоджувалась на фіктивний шлюб, а не на… родинний план розмноження!

— Тихіше, — каже він. — Стіни тут працюють краще за охорону.

— Чудово! Нехай слухають! Можливо, хтось пояснить твоїй тітці, що я не інкубатор!

Він видихає, сідає на край ліжка.

— Софі.

Я зупиняюсь.

— Ми житимемо в одній кімнаті, — продовжує він. — Але це нічого не змінює.

— Абсолютно нічого?

— Абсолютно.

— Ти це їй скажеш?

— Ні, — спокійно. — Їй не потрібно знати.

Я дивлюся на нього.

— А якщо вона перевірить?

Він усміхається куточком губ.

— Вона не заходить без стуку. Її виховували.

— А нас?

— Нас — ні.

Я схрещую руки.

— І що тепер?

— Тепер ти граєш дружину. Я — чоловіка. Всі задоволені.

— Я — ні.

Пауза.

Він дивиться уважніше, ніби реально рахує, наскільки я близька до втечі.

— Я доплачу, — каже він.

— Це не готель.

— Це гірше. Тому й дорожче.

— Я не продаюсь.

— Я не купую, — спокійно відповідає він. — Я компенсую незручності.

Я мовчу.

— Рік пройде швидше, ніж здається, — додає він тихіше. — А дитина — це її умова, не наша.

— Ти так впевнено це кажеш.

Він дивиться кудись убік.

— Я добре знаю, як жити поруч і не виконувати очікування.

Тиша трохи стихає.

Я озираюсь на ліжко.

— Воно одне.

— Я помітив.

— І?

Він відкидається назад, ніби питання вирішене.

— Я не кусаюсь, якщо не просять.

Я червонію швидше, ніж злюсь.

— Я серйозно.

— Я теж.

Він дивиться в стелю.

— Спи з краю. Я не рухаюсь уві сні.

— А якщо рухаєшся?

— Тоді вранці підпишемо новий контракт.

Я на секунду хочу засміятись — і ненавиджу себе за це.

Бо це означає: я залишаюсь.

Двері ванної зачиняються — і я нарешті видихаю.

Цей день надто довгий навіть для двох життів. Мармур, підписи, персні, священник, тітка Елеонора… і тепер ця кімната, яка називається нашою.

Я відкручую воду сильніше, ніж потрібно. Гарячий пар швидко наповнює простір, стирає величезне дзеркало і хоча б на кілька хвилин робить цей будинок менш реальним.

Під струменями стає легше думати.

А потім — ні.

Бо думки повертаються до поцілунку. До його руки на моїй щоці. До того, як він дивився, коли я підписувала.

— Перестань, — бурмочу собі і намилюю волосся сильніше, ніж воно заслуговує.

Двері клацають.

Я завмираю.

Вода шумить, але я точно чую кроки.

— Зайнято! — кажу різко.

— Я помітив, — відповідає Лео.

Я розвертаюсь так швидко, що ледь не послизаюсь.

— ВИЙДИ!

Він стоїть по той бік скла душової кабіни, вже всередині ванної, з абсолютно спокійним обличчям, ніби зайшов перевірити погоду.

— Я взяв рушник.

— Можна було постукати!

— Я постукав.

— Я не чула!

— Вода шуміла.

Я тягнуся до дверцят кабіни, але відчинити — означає ще гірше, тому просто притискаюсь до скла спиною.

— Це взагалі нормально у твоєму світі?!

Він дивиться на запітніле скло, за яким ледь видно силует, і раптом відводить погляд убік.

— У моєму світі в моїй ванній ніхто не кричить на мене.

— У твоєму світі люди не одружуються за три години!

— За чотири, — уточнює.

— Це не допомагає!

Пауза.

— Я не збирався… — він замовкає. — Я забув, що тепер тут хтось є.

— Я «хтось»?!

— Ти дружина, — відповідає він спокійно.

І чомусь саме це б’є сильніше за все інше.

— Фіктивна!

— Тоді кричи тихіше, фіктивна дружино, — каже він. — Бо почують справжні люди.

Я стискаю губи.

— Вийди.

Він кладе рушник на стільницю.

— Виходжу.

Не одразу.

Секунда затримки — ніби переконується, що я справді за склом і не зникну.

— І замкни двері, — додає.

— Я вже замкнула!

— Тоді я зламу.

Двері зачиняються.

Я ще кілька секунд стою під водою, намагаючись заспокоїти серце.