12 Лео

Я не мав заходити.

Це була імпульсивність. Дурість. Звичка не думати, коли хочу.

Але тепер, коли двері ванної зачинені, і вода продовжує шуміти, я лежу на ліжку і розумію — я все ж зайшов.

І побачив.

Не повністю. Не довго.

Але достатньо.

Пар, запітніле скло, її силует під струменями води. Тіло, яке вона намагалась сховати, ніби я — небезпека, а не чоловік, з яким вона щойно вінчалась.

Я заплющую очі.

Погана ідея.

Бо у темряві все стає чіткіше.

Краплі води на її плечах.
Те, як вона різко розвернулась.
Як притиснулась до скла — більше від шоку, ніж від страху.

І цей погляд.

Не спокусливий.
Не розрахований.
Живий.

Я видихаю повільно.

Я не мав так дивитися.

Не зараз.
Не після контракту.
Не після її ляпаса.

Але моє тіло не читало угоди.

Воно запам’ятало інше: тепло її губ у часовні, те, як вона стиснула мій піджак, і секунду, коли вона не відштовхнула одразу.

Чорт.

Я перевертаюсь на спину і проводжу рукою по обличчю.

Це фіктивний шлюб.

Вона — засіб проти тітки.
Протест.
Хаос.

Але в душі вона не виглядала як протест.

Вона виглядала як жінка, яка навіть не розуміє, наскільки вона приваблива, коли злиться.

Мені подобається, що вона не грає.

Мені подобається, що вона не фліртує.

Мені подобається, що вона намагається не дивитися на мене довше секунди — і що все одно дивиться.

Я стискаю щелепу.

Не можна.

Не зараз.

Якщо я торкнуся її не через провокацію, а через бажання — це вже не гра. Це щось інше.

Вода зупиняється.

І моє серце реагує швидше, ніж розум.

Я підводжусь.

Чорт.

Це буде довгий рік.

***

Ранок у маєтку Блеквудів пахне кавою, поліруванням срібла і контролем.

Я спускаюся до їдальні рівно о дев’ятій — не тому що хочу, а тому що тітка ненавидить запізнення більше, ніж брехню.

Стіл накритий так, ніби ми приймаємо делегацію, а не їмо яйця. Срібні прибори вишикувані ідеальніше, ніж більшість шлюбів у цьому домі.

Елеонора Блеквуд сидить на чолі столу, вже в темному костюмі, з планшетом у руці. Вона виглядає так, ніби нічого не сталося.

— Добрий ранок, Леонарде, — каже вона, не піднімаючи очей. — О десятій у тебе зустріч із фінансовим директором. Об одинадцятій — дзвінок із сингапурськими партнерами. Після обіду ти переглянеш звіт по готелях.

Я сідаю.

— Я не погоджувався.

— Ти одружився, — спокійно відповідає вона. — Це дорослий крок. Дорослі люди працюють.

Навпроти мене сидить батько.

Він завжди виглядає так, ніби щойно вийшов із музею, де головний експонат — він сам. Сорочка бездоганна, волосся акуратне, погляд — десь далеко. Напевно в гаражі. Уявляє новий двигун для якогось рідкісного «Астон Мартіна», який любить більше, ніж будь-яку розмову.

— Вітаю, синку, — каже він тихо, навіть не дивлячись. — Чув новини.

— Дякую.

— Рішуче, — додає він. І знову замовкає.

Його мовчання завжди гучніше за слова тітки.

— Де Софі? — питає Елеонора.

— Спить.

— Дружини спадкоємців не сплять до дев’ятої.

— Тоді їй доведеться переписати розклад.

Тітка нарешті піднімає очі.

— Вона житиме за правилами цього дому.

— Вона вже живе тут. Це достатньо для першого дня.

Напруга лягає між нами, як ще один прибор.

І саме в цю секунду двері відчиняються.

Роуз.

Моя мати входить так, ніби це випадковий готель, у якому вона зупинилась між ніччю і похміллям. Волосся зібране абияк, шовковий халат занадто дорогий для ранку, очі трохи скляні — чи від алкоголю, чи від таблеток, я вже давно не уточнюю.

Вона не сідає одразу. Спершу оглядає нас, як сцену.

— Ну що, — каже вона, підходячи до столу, — імперія пережила ніч без спадкоємця?

Елеонора холоднішає на градус.

— Роуз, ми снідаємо.

— Ви завжди щось робите за столом, — мати наливає собі каву. Чорну. Без цукру. — Контролюєте, плануєте, розмножуєтесь за графіком.

Вона нарешті дивиться на мене.

— Ти одружився.

— Так.

— І не запросив матір?

— Це було швидко.

— Це завжди швидко, коли ти хочеш когось роздратувати.

Тітка кладе планшет.

— Досить.

— О, Елеонора, — усміхається мати, — ти ж любиш «досить». Це твоє улюблене слово. Після «спадкоємець».

Батько ковтає каву, не втручаючись.

— Я чула, — продовжує Роуз, сідаючи нарешті, — що через рік очікується дитина. Я правильно розумію, чи це вже корпоративний KPI?

Елеонора дивиться на неї так, ніби оцінює доцільність присутності.

— Це сімейне питання.

— Саме так, — киває Роуз. — Сімейне. Тільки родину тут завжди плутають із бізнесом.

Вона відпиває каву і дивиться на мене уважніше, ніж зазвичай.

— Ти хочеш її?

Питання зависає в повітрі.

Я не відповідаю одразу.