Чужа кров

28 Лео

Я не люблю програвати.

Це базове. Як дихання. Як звичка брати те, що мені подобається, не питаючи дозволу.

Але з Софі все працює… неправильно.

Вона не грає за правилами.

Не намагається сподобатися. Не підлаштовується. Не дивиться на мене, як інші.

Вона мене відшиває.

Спокійно. Впевнено. Без істерик.

І це дратує.

І це… затягує.

Я дивлюся, як вона доїдає омлет, і ловлю себе на думці, що мені хочеться ще.

Не їжі.

Її.

Не так, як раніше. Не як звичку. Не як швидке рішення на одну ніч.

А повільно.

Свідомо.

Ніби це гра, в якій не можна просто виграти одразу.

— Ти завис, — каже вона.

— Думаю.

— Це небезпечно.

Я усміхаюсь.

— Для кого?

— Побачимо.

Ми прибираємо разом.

Це звучить так дивно, що я навіть не коментую.

Я мию тарілки. Вона витирає.

І в якийсь момент наші руки торкаються.

Коротко.

Випадково.

Але я відчуваю це сильніше, ніж будь-який дотик у клубі.

Вона одразу відсмикує руку.

Я — ні.

Я просто дивлюся на неї.

Вона робить вигляд, що нічого не сталося.

Добре.

Граємо.

У спальні темно.

Вона лягає швидко. На свою сторону. Чітко позначає межу.

Я стою кілька секунд, дивлюся.

Тонка лінія спини під ковдрою. Волосся розсипається по подушці.

Я пам’ятаю, як вона виглядала вранці.

І як сьогодні — за столом.

І як у клубі.

Занадто багато версій однієї дівчини.

Я лягаю поруч.

Відстань між нами достатня.

Занадто достатня.

Я повертаю голову.

— Ти завжди так тримаєш дистанцію?

— З тими, хто намагається мене привласнити — так.

Я усміхаюсь у темряві.

— Тобто шансів у мене немає?

— Поки що — ні.

Поки що.

Це слово я запам’ятовую.

Я лежу кілька хвилин мовчки.

І раптом розумію просту річ.

Мені тісно в цьому «фіктивному».

Мені не подобається, що не можна просто доторкнутися.

Що треба думати.

Стримуватися.

Чекати.

Це дратує.

І заводить ще більше.

Я повертаюсь на бік.

Дивлюся на її силует.

— Софі.

— Що?

— Ти ж розумієш, що це тимчасово?

— Наш шлюб? Так.

— Ні.

Пауза.

— Твоя байдужість.

Вона не відповідає одразу.

— Це не байдужість, — каже тихо. — Це межі.

Я усміхаюсь.

— Подивимось, як довго вони протримаються.

— Це виклик?

— Це інтерес.

Тиша.

Але вже інша.

Густіша.

Я заплющую очі.

І вперше за весь цей час не думаю про контракт.

Я думаю про те, що хочу зламати ці її спокійні межі.

Не силою.

Інакше.

Повільно.

Так, щоб вона сама перестала їх тримати.

І в цей момент я приймаю рішення.

Я буду зваблювати власну дружину.

Не тому що можу.

А тому що хочу, щоб вона сама цього захотіла.

Темрява в кімнаті м’яка, майже тиха. Я лежу на спині й дивлюся в стелю, але думаю не про неї.

Про неї поруч.

Софі лежить на своєму краю, як і завжди — рівно, зібрано, ніби навіть уві сні контролює дистанцію. Ковдра підтягнута до плечей, волосся розсипане по подушці. Дихає рівно.

Спить.

А я — ні.

Мені вистачає кількох хвилин, щоб зрозуміти: просто лежати поруч і нічого не робити — вже не варіант. Це дратує сильніше, ніж її вперті відповіді.

Я повертаюсь на бік.

Повільно.

Без різких рухів.

Спочатку просто дивлюся. Зблизька вона виглядає інакше — м’якше. Без цієї її вденної впевненості, без іронії в очах. Просто дівчина.

Небезпечно нормальна.

Я тягнуся рукою.

Ледь-ледь.

Пальці торкаються її волосся. Обережно, ніби перевіряю, чи вона прокинеться. Але вона лише трохи рухається, не відкриваючи очей.

Добре.

Я проводжу долонею по її волоссю повільніше, розгладжуючи пасма. Це дивно заспокоює. І мене, і, здається, її теж — вона тихо видихає, плечі розслабляються.

Я роблю ще крок.

Притягую її до себе.

Наче випадково. Наче уві сні.

Вона трохи напружується в першу секунду, але не відштовхує. Просто змінює положення — і тепер лежить ближче. Тепло її тіла відчувається чіткіше.

Я кладу руку їй на талію.

Легко. Без тиску.

Ніби це природно.

Ніби так і має бути.

Вона знову трохи рухається, але вже інакше — не тікає, а скоріше підлаштовується. Її спина торкається моєї грудей, і я відчуваю, як вона повільно звикає до цього положення.

Ось так.

Без слів.

Без конфлікту.

Я проводжу пальцями по її руці — від плеча вниз, ледь торкаючись. Повільно, майже невагомо. Не щоб збудити. Щоб… привчити.

Щоб її тіло запам’ятало.

Вона дихає глибше.

І не відсувається.

Я схиляюсь трохи ближче, торкаюсь губами її волосся — не поцілунок навіть, просто тепло. Вона не прокидається.

Але й не чинить опір.

І я раптом розумію, що це працює.

Не різкість.

Не тиск.