8 Лео

Адвокат дивиться на нас так, ніби його щойно попросили оформити купівлю місяця.

— Повторіть, — каже він обережно, складаючи пальці. — Ви хочете… шлюбний контракт. Негайно.

— Так, — відповідаю я. — Сьогодні, — додаю.

Софі сидить поруч, знявши куртку, але не напруження. Вона мовчить, розглядає полиці з папками, ніби намагається знайти серед них двері втечі.

— Містере Блеквуд, — адвокат переводить погляд на мене, — подібні речі потребують підготовки.

— Ви отримуєте за це зарплату, — кажу. — Підготуйте.

Він дивиться на неї.

— Міс…?

— Софі достатньо, — відповідає вона.

Адвокат робить нотатку, хоча я впевнений — він просто виграє час.

— Отже, умови.

Я відкидаюсь у кріслі.

— Три роки.

— Рік, — одразу каже вона.

Я повертаю голову.

— Це навіть не шлюб, це оренда.

— Саме тому рік, — спокійно відповідає. — Більше не потрібно.

— Потрібно, — кажу. — Інакше не подіє.

— На кого?

— На мою родину.

Вона дивиться прямо.

— Мені не платять за війну, в якій я не зацікавлена.

Адвокат мовчки спостерігає, наче дивиться теніс без правил.

— Два, — кажу.

— Рік і шість місяців.

— Два з половиною.

— Рік.

Я видихаю.

— Добре. Два.

Вона мовчить кілька секунд.

— Півтора.

Я дивлюся довше, ніж потрібно.

— Два. І окреме житло.

— І право піти раніше, якщо будуть порушені умови, — додає вона.

— Які саме?

— Будь-які, що виходять за межі контракту.

Адвокат вперше усміхається. Йому подобається, що тут є хоч якась логіка.

— Фінансова компенсація? — питає він.

Я називаю суму.

Софі навіть не кліпає.

— Половина одразу, половина після розлучення, — каже вона.

Я дивлюсь на неї.

— Ти торгуєшся як професіонал.

— Я страхуюсь.

— І відмова від претензій на майно родини Блеквуд? — уточнює адвокат.

— Повна, — відповідає вона. — Після завершення терміну.

Я киваю.

— Звісно.

Адвокат швидко друкує. Клавіші клацають майже урочисто.

Через годину перед нами лежать папери.

Я підписую першим. Не читаю — довіряю людині, яку тітка перевіряє щороку.

Софі читає. Повільно. Рядок за рядком.

— Ти серйозно? — кажу.

— Я не виходжу заміж щодня.

Спочатку читає.

Повільно, уважно, ніби кожен рядок може її обдурити. Нахиляється ближче до столу, і світло лампи ковзає по шиї, зупиняється в ямці під ключицями. Пасмо волосся падає вперед, вона машинально заправляє його за вухо — не відриваючись від тексту.

Я спершу просто чекаю.

Потім починаю дивитися.

Вона прикушує нижню губу, коли доходить до пункту про розірвання. Ледь помітно, але досить, щоб погляд затримався довше, ніж треба. Рука з ручкою зупиняється на секунду, пальці стискають сильніше.

І я раптом думаю зовсім не про контракт.

Дивно, як серйозність робить її… сексуальною.
Ніякої гри, ніякого кокетства — тільки зосередженість і впертість. І від цього хочеться перевірити, як вона виглядатиме, коли перестане контролювати себе.

Я відводжу очі, роблячи вигляд, що вивчаю шафу з документами.

— Ти збираєшся вичитати кожну кому?

— Так.

— Це ж фіктивний шлюб.

— А помилки — справжні, — відповідає вона тихо.

Вона ставить підпис.

Ручка торкається паперу, і в грудях з’являється коротке, дивне відчуття — ніби щось замкнулось.

Вона ставить підпис.

Все.

Тиша в кабінеті змінюється — тепер це не ідея.

— Вітаю, — каже адвокат, — залишилось зареєструвати.

Я вже дістаю телефон.

— Ви куди? — питає Софі.

— Далі.

— Далі куди?

— Священик.

Вона кліпає.

— Ти жартуєш.

— Ні.

Я гортаю контакти.

— Якщо робити — то одразу.

— Це фіктивний шлюб!

— Тітка повірить тільки в справжній.

Вона дивиться так, ніби ще думає втекти.

Я знаходжу номер.

— Добрий вечір, отче. Так, це Блеквуд. Мені потрібна церемонія. Сьогодні.

Пауза.

— Ні, не завтра. Сьогодні.

Я кладу слухавку.

— Через сорок хвилин, — кажу.

Софі мовчить.

А я відчуваю знайоме передбуревійне напруження — те саме, що перед кожним скандалом.

Тільки цього разу він офіційний.