— Тату!
Я не встигаю відповісти. Двері сусіднього кабінету зачиняються за блондинкою.
І в цей момент Єва голосно, на весь коридор, вибухає сльозами.
— Що таке? Що болить? — я перелякано опускаю погляд на доньку.
Сльози котяться по її гарячих щоках. Вона показує пальчиком на зачинені двері й крізь схлипування ледь вимовляє:
— Там... там мама!
У мене зупиняється серце.
— Що?..
— Це мама! Мама прийшла!
Я розгублено дивлюся на дубові двері кабінету, потім на доньку.
— Ні, Єво, сонечко, це не мама...
Але вона мене вже не чує. Вона виривається з моїх рук, зісковзує на підлогу і своїми маленькими ніжками, спотикаючись, біжить до тих дверей.
— Мамо! Мамочка! — лунає її тоненький, розпачливий дитячий крик на увесь поліцейський коридор.