13 Ніна

Я тримаю Ліку за руку так міцно, що в мене біліють пальці. Вона мовчки чіпляється за мій рукав, усе ще отямлюючись від шоку, поки ми піднімаємося сходами величезного будинку Михайла.

Михайло йде трохи попереду. По його напряженій спині й важкій ході чудово видно: він зовсім не в захваті від того, що його розкішний, тихий дім за кілька годин перетворився на притулок для біженців. Але він мовчить. Просто зціпив зуби й терпить цей хаос ради мене.

— Спите в гостьовій. Обидві, — коротко кидає він, коли ми піднімаємося на другий поверх. — І прошу, без самодіяльності.

— Дякую, Михайле... — тихий голос ледь виривається з мого горла.

Він лише коротко киває й повертає до свого кабінету.

Я заводжу Ліку в кімнату й силою всаджую на край широкого ліжка. Вона виглядає жахливо: розпатлана, на щоці розпливається синець, а на губі запеклася кров. Але замість того, щоб плакати, сестра їжиться, як дике кошеня, і злісно витирає ніс рукавом.

— Та нормальна я! Чого ти трусишся? — бурчить вона, коли я приношу з ванної мокрий рушник і намагаюся обережно витерти їй обличчя. — Ой, Ніко, та не шипи! Боляче взагалі-то!

— Сиди спокійно, — суворо кажу я, хоча в самої руки тремтять від пережитого жаху. — Ти хоч розумієш, чим усе могло закінчитися? Якби ми не приїхали...

— Та що "якби"? Приїхали ж! — вона фиркає й крутить головою, але в очах на секунду проскакує справжній, дитячий переляк, який вона гарячково намагається приховати за гострим язиком. Потім Ліка оглядає кімнату з панорамними вікнами та дорогі меблі, і її бровки здивовано повзуть угору. — Слухай... А це що взагалі за хата? І що це за мужик із тобою? Такий похмурий, наче з кіно про мафію. Ти що, реально собі якогось папіка знайшла, поки я з Захаром тусила?

— Ліко! Ти з глузду з'їхала?! — я мертвію від її слів і боляче притискаю рушник до її садна. — Він нас урятував! Це Михайло Вікторович, і ми в його будинку. І дай Бог, щоб він не почув твоїх дурних жартів, бо він і так терпить нас тут лише з милосердя.

— Та ладно тобі, я ж жартую, — скривившись від болю, бурмоче вона й валиться на подушки прямо в одязі. — Просто він реально лячний. Дивиться так, ніби зараз на ковбасу поріже...

— Одяг зніми й лягай під ковдру, — повчально кажу я, перетягуючи її ноги на ліжко.

— Угу... — її очі нарешті починають злипатися. Виснаження й стрес беруть своє. — Нік... а Захар як? Йому ж носа розбили...

— З Захаром усе буде добре, спи вже, — тихо зітхаю я й прикриваю її ковдрою.

— Ти тільки... не йди нікуди, добре? — раптом ледь чутно шепоче вона вже зовсім без попереднього задиристого тону, чіпляючись пальцями за край ковдри.

— Я поруч. Просто піду на кухню по воду.

Я тихо прочиняю двері й виходжу в коридор...

— Мам?.. — з темряви коридору лунає тоненький, зляканий голосок.

Я повертаю голову. Біля дверей дитячої стоїть Єва. Вона протирає кулачками оченята, тримаючи під пахвою свого плюшевого зайця.

— Євочко? Ти чому не спиш? — я присідаю перед нею на коліна.

— Мамочко, я прокинулася, а тебе немає... — дівчинка починає дрібно шмигати носом, і в її очах знову з'являються сльози. — Не йди! Ти знову підеш і більше не повернешся!

— Ні-ні, сонечко, я тут! — серце стискається від болю. Я обіймаю це маленьке тепле тіло. — Я нікуди не йду, я поруч.

— Спи зі мною! — вимагає вона, міцно вчепившись пальчиками в мій светр. — Будь ласка... Не залишай мене саму, щоб ти не зникла!

Я здаюся миттєво. У мене просто немає сил відмовити цьому переляканому дитиняті.

Я лягаю поруч із нею на дитяче ліжко, прикриваючи нас обидвох м'якою ковдрою. Єва негайно вдирається мені під бік, обіймає за шию й утнеться носом у мою щоку. За кілька хвилин її дихання стає рівним і глибоким — вона засинає, відчуваючи безпеку. Я заплющую очі, розчиняючись у цьому тихому дитячому теплі, і сама не помічаю, як провалююся в важкий, виснажливий сон...

...Грубий, розривний гавкіт підриває мене з ліжка.

Я вилітаю зі сну за частку секунди. Серце калатає десь у горлі. За вікном темно, але з вулиці лунає люте гарчання, гавкіт собак і чийсь зляканий крик.

Ліка!

Мене обдає крижаним жахом. Дике усвідомлення пробиває мозок, наче електричний струм: я не попередила Ліку про вівчарок! Вона ж могла прокинутися, не знайти мене поруч і вийти на вулицю...

— Ліко! — виривається з моїх грудей панічний шепіт.

Я вискочую з дитячої кімнати й ракетою несуся вниз по сходах, спотикаючись на кожному кроці, поки надворі лунає оскаженіле гарчання псів.