2 Міша

Я розгублено завмираю лише на секунду, але цього вистачає, щоб Єва вислизнула з моїх рук. Маленьке, охоплене гарячкою тіло рухається з дивовижною швидкістю. Вона з розгону штовхає двері кабінету, які поліцейський навіть не встиг зачинити на замок.

— Мамо!

Двері відлітають до стіни з гучним гуркотом. Я кидаюся слідом.

У кабінеті панує німа сцена. За робочим столом сидить вусатий слідчий із виразом глибокої втоми на обличчі, а перед ним — та сама блондинка. Вона розвертається на крик, і Єва просто врізається в її ноги, міцно обхоплюючи світлі джинси своїми маленькими рученятами.

— Мамочка... ти прийшла... — схлипує донька, уткнувшись обличчям їй у коліна.

Дівчина завмирає. На її обличчі з'являється такий дикий переляк і розгубленість, ніби на неї щойно впала стеля. Вона безпорадно піднімає руки, боячись навіть торкнутися дитини.

— Дівчинко... ти що? Яка мама? Я не... — затинається вона, переводячи шокований погляд на мене.

Я підбігаю, щоб забрати Єву, і нарешті зблизька дивлюся дівчині в обличчя.

Усередині щось обривається. Вона... справді схожа. Риси обличчя, колір волосся, відтінок очей, ця тендітна постать. Перша дурна думка — це вона. Але за секунду мозок тверезіє. Ні. Це не моя колишня дружина. У цієї дівчини зовсім інший погляд — не холодний і зверхній, а переляканий, живий і беззахисний. Вона молодша. Але для трирічної дитини, яка палає від температури й тужить за матір'ю, ця схожість здається абсолютною.

— Єво, сонечко, відпусти, це не мама... — я намагаюся обережно відчепити доньку.

Але Єва впирається всіма силами. Вона починає кричати так, ніби її ріжуть: — Ні-і-і! Це мама! Мамо, не йди! Не кидай мене!

Ці слова боляче б'ють під дих. Вона ніколи не казала цього вголос. Цілий рік мовчала, а зараз цей біль вирвався назовні.

— Шановний, ви що собі дозволяєте?! — гримає слідчий, підводячись із-за столу. — Ви хто такий? Приберіть дитину з кабінету! Це режимний об'єкт!

— Зачекайте, — дівчина раптом повільно опускається на навпочіпки перед Євою. Вона все ще розгублена, але в її голосі з'являється якась дивовижна ніжність. — Ти чого, малюк? Не плач... Ну ти що...

Вона обережно витирає сльозу з гарячої щоки Єви. Донька миттєво тулиться до її долоні, і її істерика трохи вщухає, переходячи в тихе, важке схлипування.

У цей момент у коридорі чути квапливі кроки, і в дверях з'являється мій адвокат, Ігор. Вигляд у нього зібраний і діловий.

— Михайлу Вікторовичу! Ви вже тут? А що відбувається...

Я дивлюся на Єву, яка міцно тримає блондинку за светр і гарячково дихає. Вона червона, виснажена. Якщо я зараз силою відірву її від цієї дівчини, у неї просто станеться серцевий напад. Або температура стрибне під сорок. Я готовий на все, аби вона заспокоїлася. На будь-який божевільний вчинок.

— Ігоре, — перериваю я адвоката, піднімаючи руку. Моє серце калатає десь у горлі.

— Так?

— Розбийся, але дізнайся, за що затримали дівчину.

— Що? — Ігор витріщає очі. — Михайлу Вікторовичу, у вас у самих за годину обшуки й допит по контрабанді! Нам треба...

— Мені байдуже! — рішуче кажу я, вказуючи на Єву. — Сплати заставу. Знайди слідчого, підпиши поручительство. Зроби що завгодно.

Я опускаюся поруч із донькою й дивлюся дівчині прямо в очі. На її нагрудній картці або в паперах на столі (я ловлю поглядом куток папки) виведено прізвище.

— Як вас звати? — запитую я.

— Ніна... — ледь чутно відповідає вона, заворожено споглядаючи за тим, як Єва засинає просто у неї на руках. — Ніно, — я беру дитину так, щоб вона продовжувала торкатися светра дівчини. — Ви зараз поїдете зі мною.

Слідчий знову починає горланити про порушення процесуальних норм, але я його вже не чую. Я дивлюся на Ігоря й карбую кожне слово:

— Витягни Ніну звідси. Просто зараз. Я беру її до себе додому.