17 Михайло

Я стою біля кухонного острова, спираючись долонями на холодну мармурову стільницю, і повільно повільно п’ю чорну каву. Позаду мене шумить кавомашина, а за великим панорамним вікном розгортається сірий, туманний ранок.

Мозок працює на межі можливостей. У голові — суцільний калейдоскоп із цифр, телефонних дзвінків юристів та звітів із митниці. Ситуація з контрабандою сигарет набирає обертів, BЕБ тисне на компанію, і якщо я сьогодні до обіду не з’явлюся в офісі Korol Logistics, наслідки можуть бути катастрофічними. Мою компанію, яку я будував по цеглині понад десять років, намагаються помножити на нуль.

Але замість того, щоб упевнено крокувати до автомобіля, я стою тут і вагаюся.

Бо мій дім перетворився на бісовий притулок для біженців.

У мене на другому поверсі спить трирічна донька, яка ще вчора горіла з температурою під сорок і кликала "маму". А поруч із нею — дві абсолютно непередбачувані сестри, які опинилися в центрі якоїсь брудної кримінальної історії з місцевим авторитетом Тиграном.

Я важко зітхаю, протираючи перенісся. Мені треба їхати, але залишити цей гармидер без нагляду — все одно що кинути палаючий сірник у суху траву.

У коридорі лунають тихі, обережні кроки. Я повертаю голову.

На порозі кухні з’являється Ніна. Вона вже вдягнена у свій бежевий светр, вологе після душу волосся зачесане назад, а на щоках усе ще палає той самий гарячий рум'янець після нашої соромної сутички у ванній. Вона намагається триматися впевнено, але я бачу, як нервово сіпаються її пальці, коли вона натрапляє на мій погляд.

— Доброго ранку, — тихо каже вона, зупиняючись за кілька кроків від мене.

— Доброго, — мій голос звучить хрипко. Я свідомо роблю ковток кави, аби вгамувати раптове напруження в повітрі. — Як почувається Єва?

— Вона ще спить, — Ніна обережно підходить до столу, не зводячи з мене своїх великих, уважних карих очей. — Температура впала. Вона міцно тримає свого зайця і... здається, їй спокійно.

— Добре, — я киваю й спираюся стегном про стільницю, складаючи руки на грудях. — Тепер про вас з Лікою. Мені треба в офіс. Роботи по горло, і я не можу сидіти тут увесь день.

Ніна одразу насторожується, її плечі напружуються: — Ми не будемо вам заважати. Якщо треба, ми можемо вийти...

— Куди ви вийдете? — перебиваю її я, і в моєму голосі мивоволі з'являються сталеві нотки. — На вулицю, де вас чекають люди Тиграна? Чи в квартиру, де вони вже вибивали двері? Забудь. Ви залишаєтеся тут.

Вона стуляє губи, явно збираючись заперечити з чистої упертості, але я не даю їй такої можливості.

— Проте є нюанси, — продовжую я, крокуючи до неї. — По-перше, твоя сестра. О сьомій ранку вона вискочила в коридор і заявила моїм хлопцям з охорони, що їй терміново треба в школу на якусь контрольну. Вона взагалі усвідомлює, що відбувається?

Ніна важко зітхає й винувато опускає очі: — Вона підліток, Михайле. Вона просто лякається й намагається вдавати, що все в порядку. Я поговорила з нею...

— Ніякої школи, — відрізаю я. — Принаймні перші кілька днів. Олег — мій начальник охорони — пришле сюди людину. Якщо їй так терміново потрібні підручники чи зошити, мої хлопці зправлять це без її участі. З будинку — ні кроку. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — тихіше відповідає вона. — А... а як щодо Єви?

При згадці про доньку мій жест трохи м'якшає, але всередині знову підступає важка, туманна тривога.

— Єві потрібен догляд. Галина Іванівна, наша домогосподарка, прийде за годину. Але ти сама бачила, як донька реагує на тебе. Вона переконана, що ти... її мати. — Я роблю паузу, уважно спостерігаючи за реакцією Ніни. — Я не знаю, скільки триватиме ця ілюзія, але зараз, поки вона хворіє, мені потрібно, щоб ти була поруч із нею.

Ніна піднімає погляд, і в її очах спалахує дивовижна, щира ніжність, від якої в моїх грудях щось боляче стискається: — Я не покину її, Михайле. Справді. Вона чудова дівчинка. Я буду з нею стільки, скільки потрібно.

Ми стоїмо занадто близько. Від неї пахне моїм гель-душем, свіжістю й чимось солодким, суто її власним. Я ловлю себе на думці, що замість того, щоб думати про затриману фуру на митниці, я роздивляюся прозору краплю води, яка застрягла у її світлому пасмі біля скроні.

Дзвінок мого телефону різко розриває тишу кухні.

Я здригаюся, виринаючи з цього дивного заціпеніння, і витягаю смартфон із кишені брюк. На екрані — Олег.

— Так, Олегу, — відповдаю я, повертаючись до вікна.

— Михайлу Вікторовичу, машина готова, хлопці чекають на в'їзді. Але є одна деталь... Мій чоловік біля кав'ярні цього Тиграна засік дивну суєту. Він вивів своїх людей і, здається, збирає інформацію про вас. Про Korol Logistics.

Мої брови зсуваються до перенісся. — Про мене? Звідки в дрібного кримінальника інтерес до мого бізнесу?

— Поки не знаю, але він копає. І копає дуже агресивно.

— Збільшити охорону будинку у два рази, — низько віддаю наказ я. — Нікого не впускати й не випускати. Якщо побачите підозрілі машини біля паркану — валіть без попередження. Я виїжджаю в офіс.

Скидаю виклик і повертаюся до Ніни. Вона стоїть бліда, тримаючись руками за край острова. Вона чула кожне слово.

— Він шукає мене? — шепоче вона з остеріганням.

— Він шукає проблеми на свою голову, — відрізаю я, підходячи впритул і на секунду заглядаючи їй просто в очі. — Не хвилюйся. Мій дім — це фортеця. Будь із Євою. Якщо щось станеться — одразу дзвони мені.

Вона мовчки киває.

Я розвертаюся й швидким кроком залишаю кухню, відчуваючи, як її тривожний погляд підпалює мені спину аж до самих вхідних дверей.