23 Ніна

Захар подзвонив об одинадцятій ранку, коли Михайло вже дві години як поїхав на термінову зустріч із юристами.

Його голос у слухавці тремтів від щирого, непідробного жаху. Він благав, затинався й збивався на шепіт, розказуючи, що біля нашої старої орендованої квартири чатують люди Тиграна. Але найгірше було інше: за його словами, Тигран через своїх людей у районній адміністрації подав заяву про термінове вилучення Ліки з родини — нібито через неповноліття, відсутність опікуна та «кримінальні зв'язки» старшої сестри. І якщо я негайно не підпишу особисту відмову від претензій у присутності адвоката біля будівлі соцслужби, Ліку оголосять у розшук прямо сьогодні.

— Ніно, він подав документи через юриста! Якщо ти не з'явишся, вони приїдуть із поліцією прямо в будинок Короля! Вони заберуть її силою! — панікував Захар.

Мій мозок вимкнувся. Страх за Ліку — той самий первісний, липкий страх, який я носила в собі п'ять років від дня смерті батьків, — засліпив мене в одну секунду.

Я знала, що Михайло заборонив мені залишати периметр. Я знала, що охорона біля воріт не випустить мене просто так. Але думка про те, що через мене й мої проблеми в дім Михайла увірветься поліція, а Ліку витягнуть звідти в кайданках на очах у маленької Єви, здавалася нестерпною. Я не мала права обтяжувати його ще більше. Я мусила вирішити це сама.

Вислизнути через хвіртку біля заднього саду, де мінялася зміна охорони, виявилося лякаючо просто. Захар чекав на мене за рогом вулиці у своєму старому «Ланосі».

— Швидше, Ніно, сідай! Адвокат чекає біля скверу, це п'ять хвилин звідси, — нервово мовив Захар, навіть не дивлячись мені в очі.

Я скочила на пасажирське сидіння, дрібно тремтячи від холоду й напруги. Автомобіль різко рушив з місця, виїжджаючи на головну дорогу.

— Захаре, де саме цей адвокат? Чому ми повертаємо до промзони? — занепокоєно запитала я вже за п'ять хвилин, помітивши, як за вікном сіріють порожні паркани складських приміщень.

Захар мовчав. Його пальці на кермі біліли, а по скроні стікала крапля поту.

— Захаре?!

Він не встиг відповісти. Попереду нас раптово перерізав шлях чорний тонований позашляховик. Захар різко вдарив по гальмах. Автомобіль розвернуло на мокрому асфальті й він заглух.

Перш ніж я встигла бодай закричати чи намацати ручку дверей, двері з мого боку ривком висмикнули ззовні. Двоє кремезних чоловіків у шкіряних куртках витягли мене з салону на холодне повітря. Моє кашне впало в багнюку, а телефон випав із рук і зі скромом розбився об асфальт.

— Пустіть! Пустіть мене! Михайло вас знищить! — билася я в їхніх залізних лещатах, відчуваючи, як від страху перехоплює подих.

З заднього сидіння позашляховика повільно вийшов Тигран.

На ньому був дорогий темне пальто, а на обличчі грала повільна, викривлена посмішка хижака, який нарешті піймав свою здобич. Він підійшов упритул, обережно бережно торкаючись мого підборіддя кінчиками своїх холодних пальців. Мені стало нудотно від його нудотно-солодкого парфуму.

— Я ж казав тобі, Ніночка... твій Король тебе не захистить, — тихо, майже з ніжністю прошепотів він, і його погляд ковзнув по моєму зблідлому обличчю. — Ти справді думала, що зможеш сховатися від мене за його парканом?

— Ти... ти виродок, — випнувши останню зухвалість, просичала я йому в обличчя, хоч усередині все крижаніло від відчаю. — Він знайде тебе. Він знищить усе, що в тебе є.

— Подивимося, хто кого знищить першим, — посмішка миттєво зникла з його обличчя, поступаючись місцем люті. — Запхайте її в машину. Та зв'яжіть руки.

Один із чоловіків боляче закрутив мені руки за спину, натягуючи щільний чорний мішок мені на голову. Світло зникло. Повітря стало важким і гарячим. Мене безцеремонно кинули на заднє сидіння, двері гримнули, і машина з ревом рушила з місця, забираючи мене в повну, непроглядну темряву.