4 Ніна

Я дивлюся у вікно дорогого позашляховика й досі не можу повірити, що це відбувається зі мною.

Поруч сидить Михайло. Хмурий, мовчазний, із затиснутими в тонку лінію губами. Від нього віє холодом і грошима, а ще — тотальною владністю людини, яка звикла купувати й підпорядковувати. Я мала б ненавидіти його за те, як безжально він натиснув на мої болючі точки там, у поліції. Мала б згоряти від обурення.

Але потім я переводжу погляд на свої коліна.

Там, згорнувшись калачиком і міцно обхопивши мою руку обома долоньками, спить Єва. Маленьке, гаряче тіло дрібно тремтить уві сні. Вона час від часу важко зітхає й щось шепоче: «Мамочка... не йди...»

І в мене все всередині стискається від невимовного болю.

Я дивлюся на її довгі пухнасті війки, на вимазані сльозами щоки, і моя власна образа просто розчиняється. Як можна було покинути це янголятко? Яка мати здатна просто викреслити свою дитину й піти? Коли ця крихітка в кабінеті слідчого вчепилася в мої джинси своїми гарячими рученятами й подивилася на мене з такою надією, у моєму серці щось безповоротно надломилося. Вона зачепила мене за найживіше. Я просто не змогла її відштовхнути.

Але, Боже мій, у що я вляпалася?..

У мене в голові паніка. Мій телефон розривається від кишенькових тривог, бо вдома на мене чекає Ліка.

Моїй молодшій сестрі шістнадцять. Вона — мій єдиний промінь світла, але зараз підліткові гормони й дурні компанії роблять із неї справжній пороховий льох. Після смерті батьків я залишилася для неї всім: і матір'ю, і батьком, і єдиним годувальником. Залишити Ліку саму надовго — це все одно що залишити сірники біля сухої трави. А якщо вона дізнається, що мене затримали? Вона ж надумає Бог зна що, накоїть дурниць!

І все через цього виродка Тиграна.

Серце знову заходиться від гніву, коли я згадую хазяїна кав'ярні, де працювала адміністраторкою. Тигран — самозакоханий, самовпевнений й абсолютний дурень, який вирішив, що якщо він платить мені зарплату, то має право купувати й моє тіло. Коли я минулого тижня вкотре відрізала його настирливі залицяння й прямим текстом сказала, куди йому піти з його брудними натяками, він вишкірився й сказав, що я про це пожалію.

І "пожаліла". Вранці в касі виявилася нестача п'ятдесяти тисяч гривень. Пачки грошей "випадково" знайшли в моїй шафці в роздягальні. Він сам усе підставив! Підкинув гроші й викликав поліцію, щоб зламати мене, покарати й змусити прийти до нього на колінах.

А тепер я вишу на волосині. Якщо мене засудять, Ліку заберуть у притулок. Це мій найгірший кошмар.

— Про що ви думаєте? — раптом лунає низький, глухий голос Михайла. Він навіть не повертає голови, дивиться прямо на дорогу, але я відчуваю його важкий погляд.

— Про те, що ви зламали мені день, пане Король, — сухо відповідаю я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — І про те, що мені терміново треба подзвонити.

— Подзвоніть, — коротка відповідь.

Я обережно, щоб не розбудити Єву, витягаю з кишені свій старенький смартфон і набираю номер Ліки.

Один гудок, два, три... Нарешті на тому кінці чути сонне й трохи роздратоване:

 — Алло? Ніна? Ти де взагалі? Ти мала прийти ще годину тому!

— Лікусь, привіт, — я намагаюся говорити якомога спокійніше й лагідніше, щоб вона не відчула моєї паніки. — Вибач, будь ласка. На роботі виникли термінові справи. Я... я трохи затримуюся.

— Наскільки "трохи"? Захар пропонував увечері поїхати на хату до хлопців, я чекаю, поки ти гроші кинеш!

У мене холоне все всередині. Захар — це той самий двадцятирічний безробітний телепень, який в'ється навколо моєї сестри, і від якого відверто тхне криміналом.

— Ніяких хат, Ліко! — трохи різкіше, ніж планувала, кажу я. — Ти залишаєшся вдома. Чуєш мене? Спечи собі картоплі, почитай, подивись фільм. Я перекажу тобі пару сотень на картку, замов піцу, але благаю тебе — нікуди не йди!

— Ой, знову ти починаєш! Вчителька знайшлася! — фиркає сестра в слухавку. — Ти мені не мати, Ніно!

— Ліко, будь ласка... — у моєму голосі з'являється розпач, який я вже не можу приховати. — Не роби цього. Для мене це дуже важливо. Я зараз вирішую складне питання. Я подзвоню тобі пізніше.

Я скидаю виклик, бо відчуваю, як до горла підступають сльози. Боже, як мені розірватися? Тут — хворе, беззахисне малятко, яке вчепилося в мене як у рятівне коло. Там — рідна сестра, яка стоїть за крок від того, щоб зіпсувати собі життя, поки її дурна старша сестра сидить у машині чужого мільйонера під загрозою в'язниці.

Я заплющую очі й спираюся потилицею про підголівник.

— Ваша сестра? — раптом спокійно запитує Михайло.

Я відкриваю очі й дивина нього. На його обличчі немає співчуття, але його жорсткі риси трохи пом'якшилися.

— Так. Їй шістнадцять. Вона сама вдома.

— Пошліть їй адресу нашого будинку, — коротко відрізає він, навіть не глянувши на мене. — Або мій водій зганяє й привезе її сюди.Давайте адресу свого дому.

Я затіпалася від несподіванки: 

— Що? Ні! Вона не їхатиме до незнайомого...

— Дівчина-підліток без нагляду в компанії сумнівних друзів — це проблема, — перебиває він холодно й карбує кожне слово. — Я не хочу, щоб ви кожні п'ять хвилин смикалися й плакали над моєю донькою. Якщо ваша сестра буде тут, вам буде спокійніше. А отже, спокійніше буде й Єві.

Він робить це не ради мене. Він робить це виключно заради своєї доньки. Але в цей момент... у цей момент я дивлюся на цього жорсткого, безжального чоловіка й розумію: під цією бронею з грошей і люті ховається батько, який готовий перевернути весь світ, аби його дитині було добре.

І від цього усвідомлення мені стає трохи менше лячно.