1. Міша

Телефон люто вібрує на кухонному столі саме тоді, коли я безуспішно намагаюся запхати в Єву бодай ложку вівсянки. Моїй доньці три роки, і сніданок для нас — це щоденна війна.

— Єво, ну давай ще одну ложечку за зайчика, — прошу я, підносячи кашу до її рота.

Вона міцно затискає губи, крутить головою в різні боки й насуплюється: — Ні! Каша кака!

— Не кака, а смачна. Дивись, як зайчик їсть.

Вона просто відвертається і штовхає мою руку геть. Я важко зітхаю. Здаюся. Принаймні на декілька хвилин.

Телефон не перестає дзвонити. На екрані висвічується: Сергій. Логістика.

Усередині все стискається. Я вже знаю: щось сталося.

— Так, — беру слухавку. — Шефе... у нас проблеми. — Наскільки все погано? — Дуже.

Я підводжуся й відходжу до вікна, подалі від дитини.

— Говори. — Фуру зі Словаччини затримали на митниці. — Чому? — Кажуть... контрабанда цигарок.

Я завмираю. — Що за маячня? — Бюро економічної безпеки, поліція. Машину опечатують просто зараз. — Це неможливо, Сергію. — Вони знайшли кілька коробок без документів. — Наших коробок?! — Ніхто нічого не пояснює.

Заплющую очі. Компанія Korol Logistics на ринку вже понад десять років. Жодної кримінальної справи. Жодного скандалу. Ми перевозимо меблі, техніку, будматеріали, продукти. Усе офіційно. Усе прозоро.

І тепер — контрабанда.

— Я виїжджаю, — кажу коротко. — Нас уже чекають.

Кидаю виклик. На кухні стає тихо.

Єва сидить у своєму високому стільчику й дивиться на мене величезними карими очима. Вона відчуває мій стан.

— Тату... — Що, сонечко? — Ти бяка? — Чому бяка? — усміхаюся я. Не щиро. За останній рік я навчився робити цю чергову усмішку, щоб донька не помічала, як мені розриває груди від болю. — Ти сумний.

Вона тягнеться до мене маленькою ручкою.

— Просто в тата багато роботи. 

— А підемо гуляти? На гойку? 

— Підемо. Обов’язково. 

— І мозиво?

 — І морозиво.

Вона киває й повертається до свого плюшевого зайця. А я розумію, що знову обіцяю їй «потім». Потім майданчик, потім морозиво, потім море... Потім нормальне життя. Бо зараз я лише гашу пожежі.

Рік тому моя дружина просто пішла. Якось так тихо. Без скандалу чи істерики. Залишила лише коротку записку: «Я більше так не можу».

Вона не питала про доньку, якій тоді було лише два роки. Не дзвонила. Не писала. Вона просто викреслила нас зі свого життя. Я досі не можу зрозуміти, як можна кинути власну маленьку дитину.

Єва спочатку плакала щоночі й шукала її по кімнатах. Тепер... Тепер вона майже не згадує про неї, але інколи тихо запитує серед ночі: 

— Тату, а мама де? У киці?

І від цього беззахисного дитячого белькотіння мені хочеться трощити стіни.

Близько одинадцятої телефон задзвонює знову. На екрані — вихователька із дитячого садка.

— Добрий день, пане Король.

Мене обдає холодом. 

— Що з Євою? 

— У неї раптово піднялася температура. Тридцять вісім і три. Вона дуже млява. 

— Я зараз буду.

Скидаю виклик і дивлюся на годинник. За сорок хвилин у мене розмова у відділку поліції. Іншого часу слідчий мені не дав.

— Чорт... — виривається в мене.

Гарячково набираю домробітницю — телефон вимкнений. Сестра за кордоном. Мати після інсульту сама ледь ходить...

Варіант один: брати Єву із собою.

Вона сидить на задньому сидінні мого авто, міцно притискаючи до себе зайця. Щоки червоні, очі блищать від гарячки.

— Тату, ми куди? — тихесенько питає вона. 

— До дядька по роботі.

 — А там є іглайка? 

— Немає, малюк. Але ти посидиш зі мною, добре? 

— А боляче не буде? 

— Ніхто тебе не образить. Обіцяю.

Вона притуляється гарячою щокою до скла й за кілька хвилин уже дрімає.

Будівля поліції зустрічає нас душними, сірими коридорами. Я беру Єву на руки. Вона пече. Вона надто гаряча, і це лякає мене ще більше.

— Посидиш у тата на колінах тихо-тихо? 

— Угу... — шепоче вона, уткнувшись мені в шию.

Ми чекаємо біля кабінету слідчого. Коридором снують люди, хтось голосно лається, хтось бігає з паперами. Я саме намагаюся прочитати повідомлення від нашого адвоката, коли коридором лунає різкий жіночий голос:

— Та не чіпайте ви мене! Я нічого не брала!

Я машинально підводжу голову.

Поліцейський веде молоду блондинку. Невисока, струнка, у світлих джинсах і звичайному бежевому светрі. На руках кайданок немає, але вигляд у неї зацькований і розгублений.

— Пройдіть до кабінету, — суворо каже конвоїр. — Та йду я! — у її голосі бринять сльози. Вона нервово заправляє за вухо пасмо світлого волосся й на мить кидає погляд у мій бік.

Наші очі зустрічаються. Я байдуже відвертаюся. Мені не до чужих проблем. Мій бізнес руйнується, а на руках горить хвора дитина.

Але раптом я відчуваю, як маленьке тіло Єви в моїх обіймах починає дрібно тремтіти.

Вона дивиться на цю незнайому блондинку так, ніби побачила щось дивовижне. Її оченята розширюються.

Вона смикає мене за комір сорочки: 

— Тату... 

— Зачекай, сонечко, зараз зайдемо, — бурчу я, не відриваючись від телефону. 

— Тату!

Я не встигаю відповісти. Двері сусіднього кабінету зачиняються за блондинкою.

І в цей момент Єва голосно, на весь коридор, вибухає сльозами.

— Що таке? Що болить? — я перелякано опускаю погляд на доньку.

Сльози котяться по її гарячих щоках. Вона показує пальчиком на зачинені двері й крізь схлипування ледь вимовляє: 

— Там... там мама!

У мене зупиняється серце. 

— Що?.. 

— Це мама! Мама прийшла!

Я розгублено дивлюся на дубові двері кабінету, потім на доньку. 

— Ні, Єво, сонечко, це не мама...

Але вона мене вже не чує. Вона виривається з моїх рук, зісковзує на підлогу і своїми маленькими ніжками, спотикаючись, біжить до тих дверей.