18 Ніна

Я тихо зачиняю двері дитячої кімнати, намагаючись не шуміти.

Єва нарешті заснула. Після того, як дівчинка випила ліки, ми майже годину розглядали малюнки в її улюбленій книжці. Вона знову намагалася називати мене «мамою», і щоразу, коли це слово зривалося з її маленьких губ, у мене всередині все стискалося від суміші болю й безмежної ніжності. Вона так відчайдушно потребує тепла.

Вийшовши в коридор, я спираюся спиною на холодну стіну й роблю глибокий вдих.

Дім Михайла величезний, розкішний і водночас гнітюче тихий. Тут усе дихає статком, порядком і суворим контролем. Але зараз мені треба розібратися з іншою проблемою, яка горить не менш яскраво, ніж хвороба Єви.

Ліка.

Я спускаюся на перший поверх і знаходжу сестру у вітальні. Вона сидить на краю широкого шкіряного дивана, стиснувши ноги в колінах, і з силою смикає замки на своєму шкільному рюкзаку. Поруч, біля панорамного вікна, мов кам'яна статуя, стоїть Олег — начальник охорони Михайла. Його руки складені за спиною, а важкий погляд контролює кожен рух моєї сестри.

— Ліко... — тихо кличу я, підходячи ближче.

Сестра різко підводить голову. Її очі червоні від сліз, але в них палає справжній, підлітковий бунт.

— Ніно! Скажи йому! — вона підхоплюється на ноги й вказує пальцем на Олега. — Скажи йому, щоб він мене випустив! У мене сьогодні алгебра й геометрія! У мене підсумкова контрольна, ти взагалі розумієш?! Якщо я її пропущу, мене не допустять до іспитів!

— Ліко, заспокойся, будь ласка...

— Як мені заспокоїтися?! — її голос зривається на фальцет, у ньому бринить найсправжніший відчай. — Ми стирчимо в чужому будинку! Якийсь чужий мужик замикає нас, як злочинців! Мої речі вдома, мої зошити вдома, а ти просто стоїш і слухаєш їх?! Я не хочу тут бути! Я хочу додому! В нашу квартиру!

Вона нервово підхоплює рюкзак і робить крок до виходу, але Олег навіть не ворушиться — він просто перекриває собою прохід, мов залізобетонна стіна.

— Дівчино, вам же українською мовою сказали: вихід за межі території заборонено, — спокійно, але відрізаючи будь-які заперечення, мовить охранник.

— Ліко, зупинись! — я підбігаю до сестри, хапаю її за плечі й змушую розвернутися до себе. — Подивися на мене!

— Пусти! — вона намагається вирватися, але я міцно тримаю її.

— Ліко, послухай! У нашій квартирі вибиті двері! — вигукую я, і ці слова нарешті змушують її завмерти. — Там були люди Тиграна. Вони шукали нас. Якби ми були там, ми б зараз не про контрольні думали, розумієш? Вони не зупиняться.

Очі Ліки розширюються, а губи починають дрібно тремтіти. Вся її агресія та бунтарство в одну мить розсипаються, оголюючи звичайний, дитячий жах. Вона просто перелякана дівчинка, яка намагається сховатися за шкільними справами від жахливої реальності.

— Але... але як же школа? — вже значно тихіше, майже по-дитячому шепоче вона, і з її очей котяться перші великі сльози. — Вони ж мене виженуть... Вчителька каже, що я безконтрольна...

— Ніхто тебе не вижене, — я обіймаю її за плечі й міцно притискаю до себе. Вона уттикається носом мені в шию й починає гірко, безшумно плакати, виплескуючи весь накопичений страх. — Я особисто зателефоную твоєму класному керівнику. Я поясню, що ти захворіла. Ми щось вигадаємо, чуєш? Михайло обіцяв, що його люди привезуть твої підручники й підготують усе, що треба.

Ліка мовчки схлипує, уткнувшись у мій светр.

— Тут безпечно, Ліко, — м'яко додаю я, гладячи її по волоссю. — Це тимчасово. Будь ласка, допоможи мені. Мені зараз дуже важко. Єва хворіє, мені треба доглядати за нею. Мені дуже потрібна твоя підтримка, а не бунт.

Вона робить глибокий, здригається вдих, витирає кулаком сльози з щік і повільно опускає рюкзак на підлогу.

— Добре... — бурмоче вона, не піднімаючи очей. — Я залишуся. Але якщо цей... твій Михайло почне командувати, я вистрибну у вікно.

Олег біля вікна лише тихо хмикає у вуса, але нічого не каже.

— Домовилися, — посміхаюся я крізь сльози й цілую її в скроню. — Іди в кімнату, відпочинь. Я попрошу приготувати тобі чаю.

Коли Ліка понуро плентається на другий поверх, я важко опускаюся на диван. Втома навалюється на плечі важким вантажем.

У цей момент з боку кухні виходить Галина Іванівна — літня, привітна домогосподарка в охайному фартуху. Вона тримає в руках піднос із чашкою ароматного трав'яного чаю й поставила його передо мною на скляний столик.

— Пий, дитино, — лагідно каже вона, сідаючи навпроти. — Тобі зараз сили знадобляться.

— Дякую, Галино Іванівна, — я вдячно посміхаюся й беру теплу чашку в долоні.

— Я спостерігала за тобою біля Євочки, — стиха мовить жінка, і в її очах з'являється якась особлива, тепла туга. — Знаєш, а дім наче ожив. Відтоді, як колишня дружина Михайла Вікторовича покинула їх... тут панувала тиша. Сувора, холодна тиша. А сьогодні Єва вперше за довгий час сміялася. Вона дивиться на тебе так, ніби ти — її єдиний порятунок.

Я завмираю, затамувавши подих.

— Я не хочу замінювати їй матір, — тихо відповідаю я. — Я просто не можу пройти повз, коли дитині боляче.

— І саме це робить тебе справжньою, — Галина Іванівна накриває мою долоню своєю зморшкуватою рукою. — Михайло Вікторович збоку здається кременем. Але я бачу, як він на тебе дивиться. Він боїться пустити когось у своє серце після того зрадництва, але ти... ти вже змінила цей дім, Ніно.

Вона підводиться й іде на кухню, залишаючи мене в повній тиші вітальні.

Я п'ю гарячий чай і дивлюся у вікно, де на подвір'ї розмірено ходять великі вівчарки. Я відчуваю, як заплутуюся все глибше. Я мала просто втекти від Тиграна, а опинилася в центрі чужого життя, де мене починають вважати своєю. І найстрашніше те, що мені більше зовсім не хочеться звідси тікати.