24 Міша

Коли Олег убігає до мого кабінету й повідомляє, що Ніна вислизнула через задні ворота й зникла, усередині мене ніби вибухає граната. Холодний, розважливий бізнесмен Михайло Король помирає в ту саму секунду, поступаючись місцем розлюченому звірові, у якого викрали найдорожче.

— Ми запеленгували останній сигнал її телефону перед тим, як його вимкнули, — швидко відрапортовує Олег, поки ми на божевільній швидкості летимо трьома тонованими позашляховиками через промзону. — Старий логістичний комплекс фірми «Транс-Вектор». Це занедбаний ангар за містом, оточений пустирем.

— Якщо з її голови впаде хоча б одна волосина, — проціджую я крізь зуби, міцно стискаючи в долоні важке рукояття зброї, — Тигран заздритиме мертвим. Усі, хто стоятиме в нас на шляху, ляжуть на місці.

Кожна секунда очікування розпікає мої вени рідким вогнем. У голові пульсує лише одна думка: аби встигнути. Аби вона була жива.

За п'ятнадцять хвилин наші машини на повній швидкості зносять іржаві ворота комплексу. Метал зорвується з петель із диким брязкотом, шини впиваються в биту цеглу та гравій, залишаючи чорні смуги.

Охорона Тиграна навіть не встигає зреагувати. Мої хлопці діють жорстко, злагоджено й безжально: один за одним лунають спалахи світлошумових гранат, глухий тріск пострілів у повітря й сухі звуки ударів. Тіні підручних Тиграна валяються на бетонній підлозі одна за одною, зрізані професійним, блискавичним штурмом моєї служби безпеки.

Дим від гранат заливає просторий простір занедбаного складу, але я не витрачаю часу на роздивляння. Я прориваюся через коридор, ледь не вибиваючи масивні металеві двері до внутрішнього офісу ангару з одного потужного удару ногою.

Замок тріскається. Двері з гуркотом відлітають до стіни.

Картина, що відкривається перед очима, змушує мою кров закипіти до межі. Ніна із закрученими за спину руками прикута наручниками до іржавої батареї опалення. Вона сидить на холодній підлозі, її волосся розкуйовджене, на щоці червоніє свіжий слід від жорстокого удару, а в розширених зіницях застиг смертельний, нелюдський жах. Вона дрібно тремтить усім тілом, намагаючись зігнутися від болю.

Поруч із нею стоїть Тигран. Вона гарячково поспішає, лихоманково намагаючись витягнути з внутрішньої кишені пальта свій пістолет.

— Замри, тварюко! — проричу я, за пів секунди подолавши відстань між нами.

Я не стаю стріляти. Куля — це занадто легка й швидка смерть для нього. Я вибиваю зброю з його тремтячих рук одним точним, нищівним ударом ноги, і важкий пістолет із брязкотом відлітає в кут кімнати. Того ж моменту я з розмаху вліплюю свій кулак йому прямо в щелепу, вкладаючи в цей удар усю свою лють, увесь той страх, який я відчув за долю Ніни.

Тигран із глухим котиком відлітає до стіни, збиваючи якісь коробки, і сповзає на бетон, закриваючи закривавлене обличчя руками.

— Михайле! — скрикує Ніна.

У її здавленому голосі лунає така суміш розпачливого полегшення й нестерпного болю, що в мене боляче стискається серце. Вона дивиться на мене так, ніби бачить спасіння серед самого пекла.

— Ти... ти не маєш права... — плюючись кров'ю на сірий бетон, хрипить Тигран на підлозі. — Це моя територія! Ти не знаєш, із ким зв'язався!

— Твоя територія тепер — камера суворого режиму, — жорстко відрізаю я, крок за кроком підходячи до нього й з силою наступаючи носком черевика йому на груди так, що той важко ковтає повітря й хрипить від болю. — За викрадення людини, за спробу ґвалтування, за контрабанду в особливо великих розмірах та організацію злочинного угруповання. Надворі вже чекає спецпідрозділ СБУ з офіційною санкцією на твій арешт. Твоя флешка з подвійною бухгалтерією та всіма твоїми рахунками вже лежить у Генеральній прокуратурі. Ти банкрут і зек, Тигране. Твій час вичерпано.

У дверний отвір миттєво вдираються зі зброєю оперативники спецслужби. Вони без зайвих слів заламують Тиграну руки за спину, одягають важкі кайданки й під його безпорадне лайливе бурчання похмуро тягнуть його геть із кабінету.

Я одразу опускаюся на коліна біля Ніни, закриваючи її від усього світу своєю спиною.

— Михайле... Боже мій, Михайле... — белькоче вона, не вірячи, що це відбувається насправді.

Я дістаю з кишені відмичку та ключі, за кілька гарячкових секунд знімаю з її виснажених зап'ястків наручники й міцно пригортаю її до себе. Ніна миттєво уттикається обличчям у мою шию. Вона дрібно тремтить, її пальці судомно впиваються в куртку на моїх плечах, а з очей котяться гарячі, нестримні сльози.

— Тихо, пташко, тихо... — хрипко шепочу я, обвиваючи її тремтяче тіло своїми руками, намагаючись ввібрати її біль у себе. Я покриваю гарячими, пристрасними поцілунками її скроні, розпатлане волосся, мокрі щоки. — Все скінчилося. Я поруч. Чуєш? Більше ніхто й ніколи у цьому світі тебе не торкнеться. Ти в безпеці.

Вона лише сильніше притискається до мене, заповнюючи весь мій простір своїм подихом і заспокійливим теплом, і я нарешті відчуваю, як страшна напруга всередині мене повільно починає відступати.