12 Міша

Я дивлюся на Ніну, і в мені щось остаточно здається.

Вона стоїть переді мною — бліда, із покусаними від напруги губами, з диким, розпачливим вогнем у карих очах. Тендітна дівчина в чужому светрі, яка ще годину тому тремтіла від окропу з чайника й здригалася від кожної моєї фрази, зараз готова кинутися напролом проти цілої зграї покидьків. Без зброї. Просто тому, що там її сестра.

У ній немає жодної краплі фальші. Тільки чиста, самовіддана, левина лють.

І, Боже свій, яка ж вона в цей момент красива.

Не тією глянцевою, вилизаною красою жінок із мого звичного кола, які продумують кожен поворот голови перед дзеркалом. Ніна справжня. Жива. Ця її божевільна рішучість робить її настільки магнетичною, що в мене на мить перехоплює подих. Мені хочеться стати перед нею щитом, аби жодна брудна тварюка у цьому світі більше не змусила ці очі плакати.

— Збирайтеся, — коротко відрізаю я, витягаючи з шухляди столу ключі від позашляховика.

— Що?.. — вона раптово затинається, не вірячи власним вухам.

— Я кажу: збирайтеся. Ми їдемо прямо зараз.

Я дістаю телефон і в кілька кліків викликаю начальника охорони:

— Олегу, підйом. Два екіпажі за мною. Повний боєкомплект. Район старого масиву, точні координати скину за хвилину через пеленг її телефону. Якщо хтось торкнеться дівчини чи її сестри — зачищайте без зайвих питань.

— Зрозумів, Михайлу Вікторовичу. Вже в машинах, — рапортує Олег без жодного зайвого запитання.

Я повертаюся до Ніни. Вона все ще стоїть біля дверей, розкривши рота від шоку, і дивиться на мене так, ніби перед нею раптом розступилися хмари.

— А... а Єва? — раптом згадує вона, і в її голосі знову прорізається ця невимовна ніжність до моєї доньки. — Вона ж сама...

— З Євою залишиться домогосподарка й двоє охоронців у будинку. Вона спить, з нею все буде добре, — я підходжу до Ніни впритул, відчуваючи, як від неї пашить гарячою тривогою. — А от ми зараз знайдемо вашу Ліку. І цього вашого... Тиграна.

Я простягаю руку й обережно, кінчиками пальців, торкаюся її щоки, знімаючи гарячу сльозу. Вона не відсахується. Лише важко вдихає, на мить заплющуючи очі й притуляючись до моєї долоні.

— Дякую... — ледь чутно шепоче вона.

— Не дякуйте. Я не люблю боржників, — брешу я, бо насправді мені абсолютно плювати на будь-які борги. Мені просто потрібно, щоб вона була в безпеці. — Ходімо до машини.

Ми збігаємо сходами вниз. На вулиці вже гарчать мотори двох чорних позашляховиків моєї охорони, але ми сідаємо в мою машину.

Коли ми вискочуємо за ворота й машина на шаленій швидкості несеться нічним містом, я кидаю швидкий погляд у дзеркало заднього виду. Вона сидить поруч, стиснувши кулаки, й дивиться на дорогу перед собою.

У цей момент я точно знаю одне: Тиграну краще б виявитися дуже далеко від цієї хати. Бо якщо він вирішив, що йому можна все — я з великим задоволенням поясню йому, як він помилявся.

Нічне місто пролітає за вікном суцільною смугою ліхтарів. Я тисну на газ, витискаючи з позашляховика все, на що той здатний, але водночас тримаю холодну голову. Паніка — поганий порадник, особливо коли треба знайти людину в півмільйонному місті за відсутності адреси.

Ніна поруч сидить як на голках. Вона то стискає телефон у тремтячих пальцях, намагаючись знову й знову набрати сестру, то поривчасто вдихає повітря, ніби їй бракує кисню.

— Вона не бере... Михайле, вона знову не бере слухавку, — у її голосі бринить такий безпорадний розпач, що мені хочеться прямо зараз рознести цей Старий масив на тріски.

— Заспокойся, — кажу суворо, але не голосно, не зводячи очей із дороги. — Якщо дзвонитимеш кожні п'ять секунд — просто розрядиш їй акумулятор. Якщо телефон ще ввімкнений, мої хлопці його запеленгують.

Я натискаю кнопку гучного зв'язку на кермі.

— Олегу, що у вас?

— Михайлу Вікторовичу, засікли останній вихід стільникової вежі, — одразу рапортує начальник охорони з другої машини, яка йде за нами слідом. — Номер дівчини запеленгували на межі Старого масиву й промислової зони. Радіус — близько п'ятисот метрів. Там масив п'ятиповерхівок і гаражний кооператив.

— Детальніше, — відрізаю я, повертаючи на об'їзну.

— Шукаємо прив'язку до мопеда. Мій хлопець зараз перевіряє камери спостереження на заправці при в'їзді в район. Якщо цей Захар їхав туди, він мав там проскочити.

Ніна подається вперед, майже торкаючись панелі приладів:

— Там біля гаражів є двоповерхівка! Ліка колись казала, що у знайомого її Захара там батьки здають квартиру під вечірки!

— Олегу, чув? — перепитую я.

— Прийняв. За хвилину дам точну адресу.

Я кидаю швидкий погляд на Ніну. Вона знову затамовує подих, дивиться на мене з такою надією, ніби я єдиний, хто тримає її світ від остаточного колапсу. Я простягаю руку й коротко, міцно стискаю її пальці, що замерзли від страху.

— Ми встигнемо, — кажу я. Без зайвого пафосу, просто як факт.

Вона киває й не забирає своєї долоні.

За три хвилини телефон знову оживає.

— Є адреса, Михайлу Вікторовичу! — випалює Олег. — Вулиця Промислова, 12, квартира сорок вісім. Наші машини вже під'їжджають із тилу. Мопед стоїть під під'їздом.

Ми вибиваємо двері цієї квартири раніше, ніж хтось устигає зрозуміти, що відбувається.

Олег із хлопцями заходять першими, без галасу, заблокувавши коридор. Я заходжу слідом, тримаючи Ніну за спиною, хоча вона все одно намагається вирватися вперед.

У вітальні панує розмитий підлітковий хаос: перевернуті склянки, гучна музика, запах дешевого алкоголю й перелякані обличчя п'яти-шести підлітків. Хлопець у спортивній кофті — мабуть, той самий Захар — сидить на підлозі біля дивана, затискаючи розбитий ніс.

— Ліко! — Ніна вискочує з-за моєї спини й кидається до кутка.

Дівчина-підліток із розпатланим светлим волоссям сидить на підлозі, стиснувши ноги до грудей. Светр розтягнутий, на щоці — свіжий синець, але, слава Богу, жива й ціла. Вона стривожено кліпає очима, перелякана не стільки бійкою, скільки появою моїх амбалів у тактичному екіпіруванні.