22 Ніна

Розділ 6. Злам і розкриття карт

Точка зору: Ніна.

Уранці будинок Михайла здається майже ідилічним. Сонячні промені заливають простору кухню, де Галина Іванівна готує млинці, а Єва — з рожевими щоками й абсолютно здоровим виглядом — захоплено розмальовує чергову картинку. Ліка, хоч і сидить із похмурим виглядом, але слухняно гортає підручник з алгебри, який їй зранку доставили охоронці разом із її речами.

Усе виглядає так, ніби небезпека відступила. Але всередині мене лишається тугий, важкий вузол.

Після того першого справжнього поцілунку на терасі я не можу спокійно дивитися на Михайла. Коли він заходить на кухню — в ідеально випрасуваній темній сорочці, з холодним поглядом і впорядкованими рухами — моє серце починає калатати, мов божевільне. Він коротко торкається моєї руки, вітаючись, і цей миттєвий дотик розтікається тілом солодким струмом.

— Ніно, заходь на хвилину в кабінет, — тихо каже він, випивши ковток чорної кави. — Є розмова.

Я киваю й іду за ним.

У його кабінеті панує напівтемрява через засунуті штори. На масивному дубовому столі розкладені папки, які Михайло не поспішає ховати. Він сідає в крісло й вказує мені на стілець навпроти.

— Офіційні новини по твому питанню, — починає він, і його голос suena жорстко, по-діловому. — Моя служба безпеки заблокувала кілька фінансових потоків Тиграна. Ми передали інформацію його кредиторам. У нього починаються дуже серйозні проблеми зі сплата боргових зобов'язань.

— Михайле... — я занепокоєно стискаю пальці. — Він же скаженіє через це! Якщо ти так тиснеш на нього, він стане ще небезпечнішим.

— Небезпечнішим він був, коли думав, що ти беззахисна, — відрізає Михайло, зводячи важкий погляд на мене. — А зараз він просто щур, якого за заганяють у кут.

У цей момент двері кабінету без стуку відчиняються. На порозі з'являється Ліка.

— Ніно, я шукала свій... — вона застігає на півслові, дивлячись на нас, а потім її погляд падає на відкриту папку, що лежить на краю столу Михайла.

На самому верху папки лежить роздрукована схема з фотографіями, печатками та червоними позначками. Зверху великими літерами написано: «ТОВ "Транс-Вектор" / Т. Г. Арутюнян / Контрабандні схеми».

— Що це? — різко запитує Ліка, роблячи крок у кабінет.

— Ліко, вийди, будь ласка, — м'яко, але строго мовлю я, підводячись із місця. — Ми розмовляємо.

— Ні, зачекай! — сестра не слухає. Вона підбігає до столу й прямо з-під рук Михайла вихоплює верхній аркуш. — Це ж документи з кав'ярні! Та сама флешка!

Повітря в кабінеті миттєво стає кам'яним.

Я застигаю, не розуміючи: — Яка... яка флешка, Ліко? Про що ти кажеш?

Михайло повільно зводиться з крісла. Його карі очі звужуються до двох вузьких, загрозливих щілин, а постать натягується, мов струна перед вистрілом.

— Дівчинко, — низько й небезпечно вимовляє Михайло, дивлячись на Ліку. — Повтори, що ти тільки що сказала.

— Ліко, поясни! — моє серце робить божевільний стрибок у грудях. — Ти щось брала в закладі Тиграна?!

Ліка блідне. Вона стискає аркуш у тремтячих пальцях, переводячи переляканий погляд із мене на Михайла.

— Я... я не хотіла! — вигукує вона, і з її очей знову бризкають сльози. — Ніно, ти ж постійно плакала! Ти казала, що він вимагає якісь гроші, що він погрожує тобі в'язницею! Три тижні тому, коли я приходила до тебе на роботу й чекала в службовому приміщенні, його сейф був відчинений... Я бачила, як він ховав туди чорну флешку й казав комусь по телефону, що там «увесь його захист і всі рахунки».

Я схоплююся за край столу, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг: — Ліко... Боже мій... Що ти зробила?!

— Я забрала її! — ридає сестра. — Я думала, що якщо я заберу його документи, він відчепиться від тебе! Я сховала її у свій шкільний рюкзак, у потайну кишеню! Але я боялася тобі сказати, бо ти б злякалася!

У кабінеті висне глуха, важка тиша.

Я дивлюся на сестру й не можу повірити власним вухам. Увесь цей час... увесь цей пекло, через яке ми пройшли — втеча, погрози, вибиті двері в нашій квартирі — був не просто через моє «ні» й вигаданий борг! Тигран шукав не мене! Він шукав носій із компроматом, який підліткова дурість і бажання захистити сестру викрали з його сейфу!

Михайло заплющує очі й робить один глибокий, важкий вдих. Коли він розплющує їх, у них більше немає гніву — тільки холодна, залізна розсудливість.

— Де ця флешка зараз? — чітко запитує він у Ліки.

— У... у моєму рюкзаку, — хлюпає носом Ліка. — Вона там і лежить. У підкладці.

Михайло одразу натискає кнопку селектора на своєму столі: — Олегу. Негайно зайди в кабінет.

За декілька секунд Олег уже стоїть у кімнаті. Михайло коротко, за трьома реченнями пояснює йому суть справи. Обличчя начальника охорони витягується від шоку.

— Вона в її рюкзаку, — завершує Михайло. — Забирай накопичувач, віддавай аналітикам. Хай знімають копії й розшифровують прямо зараз.

Олег разом із переляканою Лікою швидко виходять із кабінету, залишаючи нас удвох.

Я важко опускаюся назад на стілець, закривши обличчя долонями. Мене дрібно тіпає від усвідомлення того, на краєчку якої прірви ми стояли весь цей час.

— Ніно, — м'який, гарячий голос Михайла лунає зовсім поруч.

Він стає на одне коліно перед моїм стільцем і бере мої тремтячі руки у свої великі долоні, змушуючи відкрити обличчя.

— Вона просто хотіла тебе врятувати, — тихо каже він, дивившись мені просто в очі. — Не карай її за це.

— Вона могла загинути! — з моїх очей котяться сльози. — Тигран вбив би її, якби знайшов цю флешку раніше! Михайле, ми принесли в твій дім таку смертельну небезпеку... Боже, вибач мені. Я мушу забрати Ліку й піти, ми не можемо піддавати ризику тебе й Єву...

— Спробуй тільки зробити крок з цього будинку, — суворо, але з нескінченною ніжністю перебиває він. Його великий палець обережно стирає сльозу з моєї щоки. — Ви нікуди не підете. Тепер, коли ця флешка в нас, гра повністю змінилася.