1. Міша

Душний, сірий коридор поліцейського відділку просякнутий запахом сирого паперу та дешевої кави. Єва на моїх руках пече — у неї тридцять вісім і п'ять, і кожна секунда чекання біля кабінету слідчого здається мені пеклом.

Мій бізнес руйнується прямо зараз. Годину тому фуру моєї компанії Korol Logistics опечатали на митниці через якусь божевільну подставу з контрабандою, адвокат не відповідає, а на руках згасає хвора трирічна донька, яку мені довелося забрати з дитячого садка, бо нікого з рідних поруч не виявилося.

— Посидиш у тата на колінах тихо-тихо? — шепочу я, притискаючи доньку до себе.

— Угу... — видає вона тоненький звук, уткнувшись гарячою щокою мені в шию й міцно стискаючи плюшевого зайця.

Я намагаюся відкрити чергове повідомлення від юристів, коли коридором лунає різкий, надломлений жіночий голос:

— Та не чіпайте ви мене! Я нічого не брала!

Я машинально підводжу голову.

Поліцейський веде молоду блондинку. Невисока, струнка, у світлих джинсах і бежевому светрі. На руках кайданок немає, але вигляд у неї зацькований, наче в спійманого звіра.

— Пройдіть до кабінету! — суворо гримає конвоїр.

— Та йду я! — у її голосі бринять сльози. Вона нервово заправляє за вухо пасмо світлого волосся й на мить кидає погляд у мій бік.

Наші очі зустрічаються. Я байдуже відвертаюся. Мені не до чужих проблем. У мене на руках гарячка в дитини, а слідчий дав мені лише сорок хвилин.

Але раптом Єва в моїх обіймах починає дрібно тремтіти. Вона дивиться на цю незнайому дівчину так, ніби побачила щось неймовірне. Її оченята розширюються, а дрібні пальчики боляче впиваються в комір моєї сорочки.

— Тату...

— Зачекай, сонечко, зараз зайдемо...

Двері кабінету розчахуються, дівчину штовхають усередину, і в цей момент Єва вибухає криком на весь коридор:

— Там... там мама!

У мене вимикається серце.

— Що?..

— Це мама! Мама прийшла!

Наша мама пішла рік тому. Просто залишила записку й викреслила дворічну дитину зі свого життя. Єва місяцями кликала її щоночі.

— Ні, Єво, це не вона... — намагаюся зупинити її я, але донька виривається з моїх рук, зісковзує на підлогу й своїми маленькими ніжками, спотикаючись, біжить до дверей кабінету.

— Мамо! Мамочка! — лунає її розпачливий дитячий крик.

Чорт забирай цей день від самого початку йшов не так як треба… 

***

Телефон люто вібрує на кухонному столі саме тоді, коли я безуспішно намагаюся запхати в Єву бодай ложку вівсянки. Моїй доньці три роки, і сніданок для нас — це щоденна війна.

— Єво, ну давай ще одну ложечку за зайчика, — прошу я, підносячи кашу до її рота.

Вона міцно затискає губи, крутить головою в різні боки й насуплюється: — Ні! Каша кака!

— Не кака, а смачна. Дивись, як зайчик їсть.

Вона просто відвертається і штовхає мою руку геть. Я важко зітхаю. Здаюся. Принаймні на декілька хвилин.

Телефон не перестає дзвонити. На екрані висвічується: Сергій. Логістика.

Усередині все стискається. Я вже знаю: щось сталося.

— Так, — беру слухавку. — Шефе... у нас проблеми. — Наскільки все погано? — Дуже.

Я підводжуся й відходжу до вікна, подалі від дитини.

— Говори. 

— Фуру зі Словаччини затримали на митниці. 

— Чому? 

— Кажуть... контрабанда цигарок.

Я завмираю. 

— Що за маячня? 

— Бюро економічної безпеки, поліція. Машину опечатують просто зараз. 

— Це неможливо, Сергію. 

— Вони знайшли кілька коробок без документів. 

— Наших коробок?! 

— Ніхто нічого не пояснює.

Заплющую очі. Компанія Korol Logistics на ринку вже понад десять років. Жодної кримінальної справи. Жодного скандалу. Ми перевозимо меблі, техніку, будматеріали, продукти. Усе офіційно. Усе прозоро.

І тепер — контрабанда.

— Я виїжджаю, — кажу коротко. — Нас уже чекають.

Кидаю виклик. На кухні стає тихо.

Єва сидить у своєму високому стільчику й дивиться на мене величезними карими очима. Вона відчуває мій стан.

— Тату... 

— Що, сонечко? 

— Ти бяка? 

— Чому бяка? — усміхаюся я. Не щиро. За останній рік я навчився робити цю чергову усмішку, щоб донька не помічала, як мені розриває груди від болю. 

— Ти сумний.

Вона тягнеться до мене маленькою ручкою.

— Просто в тата багато роботи. 

— А підемо гуляти? На гойку? 

— Підемо. Обов’язково. 

— І мозиво?

 — І морозиво.

Вона киває й повертається до свого плюшевого зайця. А я розумію, що знову обіцяю їй «потім». Потім майданчик, потім морозиво, потім море... Потім нормальне життя. Бо зараз я лише гашу пожежі.

Рік тому моя дружина просто пішла. Якось так тихо. Без скандалу чи істерики. Залишила лише коротку записку: «Я більше так не можу».

Вона не питала про доньку, якій тоді було лише два роки. Не дзвонила. Не писала. Вона просто викреслила нас зі свого життя. Я досі не можу зрозуміти, як можна кинути власну маленьку дитину.

Єва спочатку плакала щоночі й шукала її по кімнатах. Тепер... Тепер вона майже не згадує про неї, але інколи тихо запитує серед ночі: 

— Тату, а мама де? У киці?

І від цього беззахисного дитячого белькотіння мені хочеться трощити стіни.

Близько одинадцятої телефон задзвонює знову. На екрані — вихователька із дитячого садка.

— Добрий день, пане Король.

Мене обдає холодом. 

— Що з Євою? 

— У неї раптово піднялася температура. Тридцять вісім і три. Вона дуже млява. 

— Я зараз буду.

Скидаю виклик і дивлюся на годинник. За сорок хвилин у мене розмова у відділку поліції. Іншого часу слідчий мені не дав.

— Чорт... — виривається в мене.

Гарячково набираю домробітницю — телефон вимкнений. Сестра за кордоном. Мати після інсульту сама ледь ходить...

Варіант один: брати Єву із собою.