7 Ніна

У кімнаті Єви панує тиша, порушувана лише її рівним, трохи сиплуватим диханням. Жарознижувальне нарешті подіяло: лобик дівчинки став вогким і прохолодним. Я ще кілька хвилин сиджу на краєчку ліжка, обережно поправляючи рожеву ковдру, і тільки тоді дозволяю собі роздивитися довкола.

Кімната просторична, світла, схожа на ілюстрацію з дорогого журналу: ніжні пастельні тони, купа м'яких іграшок, ляльковий будиночок заввишки з мене, ціла стелажний стелаж із яскравими книжками. Усе зроблено з любов'ю і безмежними грошима. Але коли я встаю й підходжу до полиць, мене обдає дивним холодом.

Жодної фотографії.

Ані маленької Єви, ані Михайла, ані... її матері. Ніби з цього ідеального простору навмисно вискоблили будь-який спогад про те, що тут колись була інша жінка. Це виглядає моторошно.

Я тихо виходжу в коридор і зачиняю за собою двері.

Паніка, яку я намагалася приглушити біля дитячого ліжка, миттєво повертається й стискає горло. Ліка. Боже, де вона?

Дістаю телефон із кишені й дивлюся на екран. Жодного повідомлення. Набираю її номер. Один довгий гудок... другий... третій... «Зараз, на жаль, відсутній зв'язок із вашим абонентом...»

Серце падає кудись у прірву. Вона вимкнула телефон. Це її улюблений спосіб покарати мене, коли вона вважає, що я перегнула палицю. Але ж Михайло казав, що його водій вже поїхав по неї! Чому її досі немає? Чому вона не передзвонила?

Тривога розганяє кров до межі. Мені терміново треба знайти хазяїна цього замку. Треба поговорити з Михайлом, дізнатися, де водій, і взагалі — спробувати пояснити йому, що відбувається в моєму житті. Бо далі жити в цій невідомості я просто не можу.

Але куди йти? Будинок величезний. Дерев'яні сходи, високі стелі, кілька дверей на першому поверсі. Блукати чужим приватним володінням без запрошення якось ніяково — ще вирішить, що я нишпорю.

Тоді мозок підказує найпростіший орієнтир. Кухня.

По-перше, коли Єва прокинеться, їй неодмінно треба буде щось легке: якийсь бульйон, морс або хоча б теплого чаю. По-друге... шлунок раптово згортається від тупого, болісного спазму. Я згадую, що останній раз їла ще вчора ввечері. Зранку було затримання, потім кабінет слідчого, поліцейська курява, клініка... Я просто дико, звіряче голодна.

Тихо, майже навшпиньках, я сходжу на перший поверх і йду на запах кави та неясний гул побутової техніки.

Кухня виявляється величезною, обставленою за останнім словом техніки — суцільний темний мармур, хром і вбудовані шафи. На широкому «острові» стоїть кавомашина, а поруч — великий дводверний холодильник.

Я зупиняюся на порозі й розгублено стискаю пальці.

Усе це виглядає занадто дорого й чужо. Я відчуваю себе бідною родичкою, яку пустили перечекати зливу під навіс. Чи маю я право взагалі торкатися цих шафок? Відкрити холодильник? Взяти бодай шматок хліба чи зробити склянку чаю?

А якщо зараз зайде Михайло й подивиться на мене як на жебрачку, яка одразу кинулася на його харчі?

Я стою посеред цієї стерильної, розкішної кухні, дивлюся на вимкнений екран свого телефону і просто не знаю, що мені робити далі — кликати господаря, лізти в чужий холодильник чи бігти шукати сестру пішки через усе місто.