8 Ніна

— Зголодніли?

Глухий, низький голос Михайла лунає так несподівано, що я здригаюся й різко розвертаюся. Він стоїть у дверях кухні, спираючись плечем об одвірок, із засуканими рукавами сорочки й абсолютно непроникним виразом обличчя.

— Ні... тобто так... трохи, — плутано белькочу я, відчуваючи, як щоки спалахують фарбою. Серце калатає від ніяковості. — Я... я просто зайшла подивитися, чи є з чого зробити морс для Єви. Коли вона прокинеться, їй треба буде багато пити, щоб вивести токсини.

— Заспокойтеся, Ніно, — він повільно входить до кухні. — Ви не в тюрмі й не в гостях у ворогів. Хочете їсти — скажіть.

Його впевнений, владний тон чомусь дратує ще більше, ніж лякає. Я нервово підходжу до стільниці, де стоїть великий металевий чайник, який щойно закипів.

— Дякую, я сам пораюся, — сухо відрізаю я, беручись за ручку. — Мені просто потрібен окріп, щоб запарити ягоди.

Руки дрібно тремтять від перевтоми й тривоги за Ліку. Замість того, щоб налити воду через носик, я спробувала одним ривком зірвати важку металеву кришку з гарячого чайника. Туга кришка піддається раптово, і клуби окропової пари разом із гарячими краплями вибухають мені просто в обличчя та на пальці.

— Чорт! — зойкаю я, випускаючи чайник.

Перш ніж я встигаю вронити його на підлогу чи обпектися по-справжньому, за моєю спиною виростає Михайло. Його велика, сильна долоня миттєво перехоплює мій лікоть і відсмикує мене назад, а другою рукою він упевнено ставить чайник на місце.

Його груди на секунду притискаються до моєї спини, і від нього пашить сухим, майже відчутним теплом та дорогим парфумом.

— Ви що робите? — суворо, але без крику питає він біля мого вуха, одразу відпускаючи мою руку. — Окропом вирішили вмитися?

— Я... я просто не розібралася з кришкою, — шепочу я, притискаючи почервонілі пальці до губ.

— Сідайте, — каже він tone, який не передбачає заперечень, вказуючи на високий стілець біля мармурового острова.

— Пане Король, я сама...

— Сідайте за стіл, Ніно, — перебиває він, уже дістаючи з холодильника яйця, молоко та вершкове масло. — Ви зараз тут усе розіб'єте або спалите. Я сам зроблю омлет. А для Єви домогосподарка зранку зварила свіжий журавлинний морс, він у глечику.

Я затіпалася від сорому, але слухняно опустилася на стілець. Спостерігати за тим, як цей кремезний, суворий мільйонер у дорогому годиннику вправно розбиває яйця й збиває їх вінчиком у скляній мисці, було дивно й трохи заворожливо.

Він ставить сковорідку на плиту, і в кухні розливається божественний запах вершкового масла. Мій шлунок знову зрадницьки бурчить.

— Дякую, — тихо кажу я, спираючись ліктями об стіл. — Михайле... а де ваша машина? Де ваш водій? Ви ж казали, що він привезе Ліку.

Михайло на мить затримує лопатку над сковородою, але не повертається.

— Водій їздив, — спокійно каже він, перевертаючи омлет. — Але вашої сестри вдома не виявилося.

— Як це не виявилося?! — у мені все охололо, я підхоплююся зі стільця. — Де вона? Вона мала бути вдома!

— Водій бачив, як вона сідала на мопед до якогось хлопця. Вони від'їхали.

— Що?! — голос зривається на крик. Тривога, яка збиралася цілий день, вибухає панікою. — І він просто дивився?! Чому він її не зупинив?! Вона підліток, вона не розуміє, що робить! Той хлопець — він же з криміналу, він її...

— Ніно, заспокойтеся, — Михайло вимикає плиту й повертається до мене. Його обличчя залишається спокійним, що дратує мене ще більше. — Мої люди вже шукають її. Вони перевіряють провулки та її можливі контакти. Де вона зазвичай буває? Куди цей хлопець міг її везти?

— Та звідки я знаю?! — я майже кричу на нього, витираючи сльози, які нарешті вирвалися назовні. Мені плювати, хто він такий, плювати на його статки й статус. — Ви забрали мене сюди! Ви змусили мене поїхати з вами! Якби я була вдома, вона б нікуди не втекла! Вона вимкнула телефон! Це ви в усьому винні зі своїми проблемами, заставами й хворою дитиною!

— Не підвищуйте на мене голос, — у його очах спалахує небезпечний вогонь, а щелепи стискаються. — Я витягнув вас із камери. А ваша сестра...

— Ви знущаєтеся?! Ви витягнули мене тільки заради Єви!

— А ви сваритесь?..

Тоненький, переляканий дитячий голосок розтинає напружену тишу кухні.

Ми обидва миттєво замовкаємо й повертаємо голови до дверей.

На порозі стоїть Єва. У своїй рожевій піжамці з зайчиками, розпатлана після сну, з плюшевим зайцем під пахвою. Її карі оченята перелякано переводяться з мене на Михайла, а губчики знову починають тремтіти.

— Мамо... тату... — шепоче вона, підтискаючи пальчики на голих ніжках. — Ви знову сваритесь? Мама знову йде?..