11 Ніна

Зрозуміла! Давай відкоригуємо цей момент і приберемо будь-який натяк на те, що Захар — поплічник Тиграна чи якийсь лиходій.

Зробимо так: Захар — це просто звичайний хлопець-підліток (можливо, трохи легковажний, як і всі в цьому віці), а от Тигран дізнався про ту «хату», де гуляє молодь, зовсім з інших джерел (або стежив за мопедом/телефоном), і тепер сам їде туди з бандюками.

Ось переписаний розділ від Ніни:

Гостьова кімната виявляється затишною й світлою, але я почуваюся тут, як у золотій клітці. Слова Михайла про вівчарок і охорону досі лунають у вухах, змушуючи здригатися від кожного шарудіння за вікном.

Я міряю кроками килим, не знаходячи собі місця. Раптом старенький телефон у моїй руці оживає — екран спалахує, і починається люта вібрація.

Ліка.

Я знімаю виклик миттєво, пальці зачіпаються за екран.

— Ліко! Боже мій, Ліко, ти де?! — задихаючись, шепочу я в слухавку, щоб не розбудити Єву за стіною. — Ти взагалі совість маєш?! Чому телефон був вимкнений?

— Та заспокойся ти, Нік! — лунає в слухавці веселий, трохи сп'янілий голос сестри. На тлі чути гучну музику й сміх. — Все зі мною ок! Ми із Захаром у хлопців на хаті. Тут круто, туса повним ходом.

— Яка туса, Ліко?! Кілька годин тому по тебе приїжджала машина! Чому ти втекла? Ти хоч розумієш, що коїться?!

— Та якийсь мутний дядько на чорному танку підкотив, каже «сідай, поїхали». Я що, дура чи що? — фиркає вона. — Ти краще про себе розкажи! Мені тут дівчата казали, що до нашої кав'ярні вранці поліція приїжджала, тебе забрали! Ніко, ти що, реально влипла?..

У мене холоне все всередині.

— Ліко, слухай мене дуже уважно, — мій голос тремтить від паніки. — Залишай цю хату. Захар поруч? Дай йому слухавку або назви мені адресу, я приїду і...

— Та нікуди ми не підемо! Захар каже, що ми тут до ранку... Чекай, тут хтось у двері так вигрібає...

У слухавці чути, як музику раптово вимикають. Звук важкого удару в двері, якийсь крик, і далі — виразний, зляканий вигук сестри: — Ви хто такі?! Відпустіть! Захаре, ні! Нін...

Звук глухо обривається. Короткі гудки.

— Ліко! Ліко! — кричу я в динамік, але відповіді немає. Набираю знову — «Зараз, на жаль, відсутній зв'язок...»

Світ перед очима йде обертом. Це не просто підлітковий бунт. Це біда. Липка, смертельна біда. Тигран. Це точно він! Він стежив за мною, знав, що я не повернулася додому, і вирішив дістатися до мене через Ліку. Знайшов її через своїх людей або відстежив мопед Захара.

Я вибігаю з кімнати, забувши про страх, про вівчарок і про власну гордість.

Грюкаю в двері кабінету Михайла й вриваюся всередину без запрошення. Він сидить за столом перед ноутбуком. На мою різку появу він лише повільно піднімає голову, і в його погляді спалахує роздратування.

— Ви не вчилися стукати, Ніно?

— Мені плювати! — кричу я, підбігаючи до його столу й спираючись долонями об поліровану поверхню. Усі бар'єри руйнуються. — Мені потрібна ваша допомога! Просто зараз!

— Що сталося? — його голос миттєво стає зібраним, а примружені очі уважно вивчають моє зблідле обличчя.

— Це Тигран... — я задихаюся, сльози застилають очі, але я змушую себе говорити чітко. — Той хазяїн кав'ярні, який підставив мене з грошима. Він робив це не через касу! Він... він намагався мене зґвалтувати минулого тижня! Я вирвалася, вдарила його й сказала, що піду в поліцію. І він вирішив мене знищити!

Михайло повільно підводиться з-за столу. Його постать здається величезною, а обличчя каменяніє. У кабінеті стає дико холодно.

— Продовжуйте, — низько відрубує він.

— Моя сестра була на хаті в друзів, із Захаром... Вона щойно дзвонила, і туди хтось уривався! Розмова перервалася, вона кричала! Тигран дістався до неї, розумієте?! Він хоче відігратися на Ліці, бо я втекла під заставу!

Михайло мовчить лише секунду. Його мозок працює як годинниковий механізм — жодної паніки, тільки тверезий розрахунок.

— Ви знаєте, де ця хата? Де живе той Захар чи його друзі? — швидко запитує він, дістаючи з кишені телефон.

— Ліка казала про якийсь район біля старого масиву, але точної адреси я не знаю... — я роблю крок назад до дверей, мої руки тремтять. — Мені треба їхати. Я мушу її знайти! Я не можу чекати!

— Зачекайте, — суворо наказує він, роблячи крок до мене. — Ви нікуди не поїдете самі.

— Ні, я поїду! — знову переходжу на крик я, дивлячись на нього з розпачем і рішучістю. — Це моя сестра! Я їду туди прямо зараз, і ви мене не зупините навіть своїми собаками!