3 Міша

Доки Ігор вирішує процесуальні питання з заставою та оформленням паперів для Ніни, мені доводиться вирішувати свої. Година допиту щодо опечатаної фури минає як у тумані: слідчий щось запитує, я формально відповідаю, підписую якісь протоколи, але всі мої думки — у коридорі.

А в коридорі відбувається справжній жах.

Єва категорично відмовляється залишати будівлю. Коли я намагаюся винести її на вулицю, щоб викликати приватну швидку чи бодай повезти до нашого педіатра, вона починає так кричати й вириватися, що виснажене від температури тіло заходиться кашлем. Вона сідає просто на холодну підлогу під зачиненими дверима кабінету, де тримають Ніну, міцно обіймає свої маленькі коліна й чатує.

— Не піду! — схлипує вона, коли я знову опускаюся перед нею на навпочіпки. — Мама там! Мама вийде! — Єво, сонечко, ти гориш. Тобі треба до лікаря, треба гарячку збити, — благаю я, торкаючись її лоба. Вона вже не просто гаряча, вона пашить мов окріп. — Ні! З мамою! Тільки з мамою до лікаря!

У мене стискаються зуби від безпорадності. Я — власник великої компанії, який звик керувати десятками людей і вирішувати проблеми на мільйони, зараз абсолютно безсилий перед трьохрічною дівчинкою з температурою тридцять вісім і п'ять.

Нарешті важелезні двері кабінету відчиняються. Звідти виходить Ніна в супроводі Ігоря. Мій адвокат витирає піт з чола й коротко киває мені: усе влагоджено, заставу внесено, документи підписані. Ніна вільна під моє особисте поручительство до судового засідання.

Побачивши її, Єва миттєво підхоплюється з підлоги, підбігає й знову вчіплюється їй у джинси. — Мамочка!

Ніна важко зітхає, але не відштовхує дитину, а обережно гладить її по розпатланому волоссю. Проте коли її погляд перестрічається з моїм, ніжність миттєво змінюється на настороженість і захисну їжакуватість.

— Дякую вам, — сухо каже вона, звертаючись і до мене, і до Ігоря. — Я не знаю, чому ви це зробили, але... дякую. Напишіть мені розписку чи номер рахунку. Я віддам усі гроші за заставу, як тільки зможу. Знайду роботу, підробку... відпрацюю.

Вона бере Єву за плечі й намагається м'яко відсторонити від себе. — Пробач, малеча, але мені треба йти.

— Ніна, зачекайте, — зупиняю я її, роблячи крок уперед. — Ви їдете з нами. В авто чекає водій, зараз ми їдемо в клініку до лікаря, а потім до мене додому.

Вона різко відступає на крок і дивиться на мене як на божевільного. — Що? Я нікуди з вами не поїду! Ви мене витягли, спасибі, але я вас бачу вперше в житті. Я не сідаю в машини до незнайомих чоловіків і тим паче не їду до них додому.

— У моєї доньки висока температура, — відрізаю я, відчуваючи, як закипає роздратування від її упертості. — Вона переплутала вас зі своєю матір'ю. Якщо ви зараз підете, у неї буде істерика, і я не зможу навіть показати її лікарю.

— Мені шкода! Правда, дуже шкода вашку дівчинку! — Ніна підвищує голос, і в її очах спалахує гнів. — Але це ваші сімейні проблеми, пане... як вас там. Я не ваша колишня дружина і не аніматор для дитини. На мені й так висить звинувачення в крадіжці, якої я не робила! Мені треба додому!

— Мамо?.. — тоненький, заляканий голос Єви змушує нас обох замовкнути.

Донька дивиться на Ніну з таким невимовним жахом, що в мене стискається серце. Маленькі губчики тремтять, з очей знову котяться великі сльози. Вона думає, що мама зараз знову піде. Знову кине її. Так само, як рік тому.

Я дивлюся на Ніну. Мені огидно від того, що я зараз зроблю. Я ніколи не користувався такими брудними прийомами, але дивитися, як згасає моє хворе дитя, я більше не можу. Почуття провини перед донькою випалює все людське.

— Подивіться на неї, — кажу я тихо, але так, щоб кожне слово било точно в ціль. Мой голос звучить холодно й безжально. — Їй три роки. Вона горить від гарячки. Мати кинула її рік тому й просто викреслила з життя. Єва шукала її щодня. І зараз вона щиро вірить, що ви — це вона. А я до речі Михайло Король…

Ніна блідне, її впевненість починає хитатися.

— Якщо ви зараз розвернетеся й підете, — продовжую я, крокуючи ближче, — вона подумає, що мама знову її кинула. Ви заберете в хворої дитини останню надію. Ви правда зможете просто розвернутися й піти після цього? Знаючи, що через вашу принциповість вона зараз битиметься в судомах від температури в лікарні?

— Ви... ви маніпулюєте! — шепоче Ніна, задихаючись від обурення. В її очах з'являються сльози від цієї безсовісної, прицільної атаки. — Це низько! Це просто брудно!

— Так, я маніпулюю, — байдуже чекаю я, опускаючи очі. — Бо це моя дитина. І мені плювати, що ви про мене думаєте. Мені потрібно, щоб вона вижила й заспокоїлася. Назвіть будь-яку суму. Я заплачу вам за кожен день, який ви проведете в моєму будинку, поки їй не стане краще.

— Мені не потрібні ваші гроші! — вигукує вона.

— Тату... мамо... не сваріться... — Єва тихо схлипує, безсило притуляючись лобом до коліна Ніни. Вона вже ледь тримається на ногах від виснаження.

Ніна заплющує очі й важко, змучено видихає. Вона стоїть кілька секунд, боронячись від власної доброти, але потім поразка криється в кожному її русі. Вона повільно опускається на коліна перед Євою й обережно бере її за гарячі долоньки.

— Ну все, все, малюк... не плач, — тихо каже Ніна, і в її голосі більше немає гніву, тільки безмежна втома й жаль. Вона піднімає на мене важкий, сповнений зневаги погляд. — Я поїду. Але тільки до лікаря і поки їй не зб'ють температуру. А ви... ви просто безсовісна людина, пане Король.

— Я знаю, — відповдаю я без жодного жалю й беру Єву на руки. — Головне, що ми їдемо.