5 Ніна

Приватно-клінічний кабінет сяє стерильною білизною, і від цього вигляду трьохрічна Єва просто божеволіє.

Щойно педіатр — статечна жінка в білому халаті — робить крок до дитини з фонендоскопом у руках, Єва починає битися в моїх обіймах, як спіймана пташка. Вона закриває обличчя долоньками, крутиться, вигинається дугою й верещить так, що у мене закладає уші: — Ні! Не треба! Бяка! Мамо, заберемо-о-ось!

Михайло стоїть поруч, біля дверей. Його обличчя знову кам'яніє від безпорадності. Він нахиляється, намагається взяти її за руку, щось суворо каже: — Єво, припини. Лікар тільки подивиться.

Але це робить тільки гірше. Дитина лякається чужого суворого тону, і її крик переходить у задихане схлипування. Вона ще міцніше впивається нігтиками в мій светр.

— Пане Король, зачекайте, — м'яко зупиняю я його.

У мене вмикається той самий автопілот, який рятував мене, коли Ліка була маленькою й влаштовувала подібні істерики на щепленнях. Я добре пам'ятаю: з переляканими малюками суворість не працює. Працює лише казка й переключення уваги.

Я сідаю на кушетку, пересаджую Єву до себе на коліна обличчям до себе й обіймаю її гаряче тіло.

— Тихо, тихо, пташечко... — шепочу їй прямо у вушко, гладячи по гарячій спинці. — Подивись на мене. Очки на мене.

Єва витирає носик об мій светр і витріщає свої величезні карі очі, з яких котяться сльози. — Мамо... вона колоти буде?

— Ніхто нікого колоти не буде, ти що! — я посміхаюся їй найтеплішою усмішкою, на яку тільки здатна. — Бачиш у тітоньки-лікаря таку штучку? Це не голка. Це чарівне вушко. Вона хоче послухати, який жучок заховався у тебе в животику й так сильно тупає, що аж лобик став гарячим.

Єва затамовує подих. Перестає плакати й кліпає мокрими війками: — Жучок?..

— Еге ж. Маленький зелений жучок. Давай ти зараз заплющиш оченята, допоможеш тьоті послухати, і ми його виженемо?

Я киваю лікарці. Та миттєво ловить момент, розігріває долонями мембрану фонендоскопа й обережно прикладає до грудей Єви. Дитина лише дрібно тремтить, але вже не виривається, заворожено слухаючи мою вигадку.

Поки педіатр оглядає горло й міряє температуру, я тихо напівпошепки розповідаю Єві про те, як жучок лякається рожевого сиропу від температури й втікає геть. Дитина слухає мене з відкритим ротом.

— Ну що ж, — нарешті каже лікарка, знімаючи рукавички й посміхаючись. — Нічого страшного. Звичайний сезонний вірус, звідси й такий різкий стрибок температури. Я випишу жарознижувальне та сироп для горла. Кілька днів домашнього режиму, багато пиття — і дівчинка буде як нова.

У мене ніби важкий камінь з душі падає. Я з полегшенням видихаю й цілую Єву в гарячу скроню. Вона вже зовсім заспокоїлася, безсило опустивши голівку мені на плече.

Михайло дякує лікарю, швидко розраховується й купує в аптеці при клініці всі призначені ліки.

Коли ми виходимо на ґанок клініки, вечірній прохолодний пил трохи освіжає моє гаряче обличчя. Мозок миттєво вмикається.

Загрози для життя дитини немає. Це просто вірус.

«Все, Ніно. Твоя місія виконана», — каже мені внутрішній голос.

Я не повинна їхати з цим чоловіком. Я не повинна грати роль мертвої чи втеклого мами. Це небезпечно, це божевілля, і взагалі — мені треба бігти додому до Ліки, поки та не втекла з Захаром. Я вже відкриваю рот, щоб сказати Михайлу, що зараз покличу таксі й повернуся до свого життя...

І в цей момент мій погляд падає на парковку біля клініки.

Через дорогу, затінений кронами дерев, стоїть знайомий чорний позашляховик. Із затонованим склом, з особливими номерами.

Серце пропускає удар і падає кудись у п'яти.

Тигран.

Це його машина. Він стежив за мною від самого відділку поліції. Або хтось із його людей зливає йому мої переміщення. Він знає, що мене випустили під заставу, і чекає моменту, коли я залишуся сама. Без адвокатів, без свідків, без захисту. Щоб заштовхати в салон і "пояснити", що чекає на дівчат, які кажуть йому "ні".

Мене охоплює панічний, липкий жах. Втекти зараз — це просто прийти прямо в його лапи.

— Ніно? — Михайло зупиняється на сходах і здивовано дивиться на мене. Він відчуває, як я раптово заціпеніла. — Що сталося?

Я швидко відводжу очі від чорного авто й дивлюся на Михайла.

Він високий, кремезний, із жорстким підборіддям і холодними очима чоловіка, який не боїться нікого й нічого. Поруч із ним Тигран здається просто дрібним, брудним хробаком.

У мене немає вибору. Мені просто нікуди бігти.

— Нічого, — тихо кажу я, міцніше притискаючи до себе Єву, яка вже дрімає в мене на руках. — Я... я їду з вами.

Михайло на мить примружується, ніби намагаючись прочитати мої думки, але нічого не запитує. Він просто відчиняє переді мною двері свого автомобіля й закриває нас від зовнішнього світу.