19 Ніна

Я зупиняюся посеред коридору другого поверху, коли в кишені моїх джинсів починає люто калатати телефон.

Це мій старий, напіврозбитий смартфон, який я майже не вмикала з учорашнього вечора. Екран блимає безперервним дзвінком із незнайомого, прихованого номера. Усередині все миттєво холоднеє, а по спині пробігає гострий, крижаний липкий страх.

Я роблю крок назад, ховаючись у затінку біля сходів, і тремтячим пальцем проводиш по екрану.

— Алло... — мій голос виривається ледь чутним шепотом.

— Ну привіт, Ніночка, — з динаміка лунає повільний, тихий, майже лагідний голос Тиграна. Від цього оксамитового тону мене починає нудити. — Я вже заждався. Ти справді думала, що якщо сховаєшся під крильце свого нового покровителя, то я про тебе забуду?

— Тигран... — я спираюся спиною на холодну стіну, намагаючись стримати тремор у руках. — Залиш нас у спокої! Я нічого в тебе не брала! Ти сам це знаєш! Залиш Ліку!

— Ліка — дурна дівчинка, яка пхає ніс, куди не треба, — він тихо, сухо посміхається в слухавку, і від цього сміху волосся на голові стає дибом. — А ти, Ніночка, просто зобов'язана мені повернути те, що винна. І повір мені, твій Король — це не той чоловік, який зможе тебе захистити. Він зараз зайнятий... у нього проблеми з митницею, з поліцією, з бізнесом. Йому не до тебе.

— Михайло тобі не по зубах, — через страх виривається в мене зухвалість.

— Подивимося, — прориваючи тишу, знижує tone Тигран, і в його голосі з'являються залізні, криваві нотки. — Ти прийдеш до мене сама, Ніно. Бо якщо ні — я дістану твою сестру прямо з того палацу. І повертати ти мені будеш вже не гроші. Я даю тобі два дні.

Дзвінок резко обривається.

Я стою, не в змозі випустити телефон із занімілих пальців. Повітря не проходить у легені. Він знає. Він знає, де ми, він знає про Михайла, він повністю контролює ситуацію.

— Ніно?

Різкий, низький голос Михайла змушує мене здригнутися й ледь не впустити телефон на паркет.

Він стоїть біля входу до вітальні. На ньому немає піджака, сорочка злегка зім'ята, рукава качані до ліктів, а в очах палає така важка, темно-кривава втома після важкого дня в офісі, що я миттєво відступаю на півкроку. Але поруч із цією втомою від нього пашить звірячою, концентрованою силою.

— Що сталося? — він швидко долає відстань між нами, його погляд миттєво фіксується на моєму білому як полотно обличчі й тремтячих руках. — Хто дзвонив?

— Ніхто... це просто...

— Не бреши мені, — відрізає він, підходячи впритул. Його велика, гаряча долоня владно й водночас обережно перехоплює моє зап'ястя, змушуючи розтиснути пальці й віддати телефон. — Хто це був?

— Тигран... — видихаю я, розуміючи, що приховувати марно. — Він дзвонив із прихованого номера. Він сказав... він сказав, що ти не зможеш нас захистити. Що в тебе проблеми з митницею. І що в мене є два дні, аби повернутися до нього.

Михайло застигає.

На кілька секунд у коридорі висне така тиша, що стає чутно, як надворі шумить вітер. Я бачу, як на скронях Михайла здуваються вени, як жива, первісна лють повільно затоплює його карі очі, перетворюючи їх на чорне скло. Контрольований, холодний бізнесмен усередині нього в одну мить поступається місцем розлюченому хижаку, на чию територію посміли зазіхнути.

— Захистити не зможу?.. — надломлено, півшепотом проривається з його грудей.

Він повільно стискає мій старий телефон у кулаці так, що пластиковий корпус починає загрозливо тріщати.

— Михайле, не треба... — лякаюся я, торкаючись його ліктя.

Він вихоплює свій смартфон із кишені й натискає виклик, не випускаючи моєї руки зі своєї гарячої, залізної хватки.

— Олегу! — проричав Михайло в слухавку так, що я здригнулася. — Піднімай усю службу безпеки. Всіх хлопців, які у відпустці — викликай прямо зараз. Посиль охорону периметра втричі. Дозволяю використовувати зброю на ураження при будь-якій спробі наближення до паркану.

— Зрозумів, Михайлу Вікторовичу! Щось сталося? — випалює Олег з динаміка.

— Ця тварюка дзвонила Ніні. Він погрожує їй у моєму будинку, — Михайло карбує кожне слово, наче вбиває цвяхи. — Почніть перевертати місто. Я хочу знати кожен його крок, де він спить, з ким їсть і де зберігає свої смердючі гроші. Якщо він вирішив зіграти зі мною у війну — я знищу його бізнес до основи раніше, ніж мине його два дні.

Він скидає виклик, викидає мій тріснутий телефон на столик біля дзеркала й повертається до мене.

Він бере моє обличчя в свої великі, сухі долоні. Його пальці гарячі, а погляд розпікає мене зсередини. У ньому стільки захисної, первісної сили, що мій страх перед Тиграном починає повільно випаровуватися, поступаючись місцем абсолютно божевільному довір'ю до цього чоловіка.

— Послухай мене уважно, Ніно, — низько, буквально в самі губи мовить він. — Жодна брудна тварюка в цьому місті не торкнеться ні тебе, ні твоєї сестри. Ти зрозуміла? Мій дім — це єдине місце, де ти в безпеці. І поки я дихаю, він до тебе не підійде.

— Я боюся за тебе... — ледь чутно шепочу я, дивившись у його темні очі. — Він небезпечний. У нього є зв'язки...

— У нього є зв'язки у кримінальному смітті, — жорстко перебиває Михайло, і його великий палець обережно погладжує мою щоку, посилаючи по тілу хвилю мурашок. — А в мене є ресурси, щоб затерти його в порошок. Забудь про його погрози. Іди до Єви. Вона чекає на тебе.

Я мовчки киваю, не в силах відвести очей від його обличчя. У цю секунду я чітко усвідомлюю: цей суворий чоловік став для мене єдиною опорою в світі. І за його спиною я готова сховатися від будь-якого шторму.