20 Ніна

Температура в Єви нарешті впала до норми. Вона з’їла пів піали легкого бульйону, посміхнулася й заснула глибоким, спокійним сном, міцно притискаючи до себе і плюшевого зайця, і малюнок, який ми з нею розфарбовували перед сном.

Я тихо зачиняю двері дитячої й виходжу на ганок другого поверху. У будинку панує м’яка, заколисуюча напівтемрява. Ліка спить у своїй кімнаті — після заспокійливого чаю та довгої розмови вона нарешті виплеснула свій стрес і відключилася.

Спускаючись сходами, я бачу м’яке світло, що ллється з боку критої тераси.

Михайло сидить у глибокому плетеному кріслі за низьким скляним столиком. Перед ним стоїть склянка з бурштиновим віскі, але він до неї навіть не торкається. Він спирається ліктями про коліна, опустивши голову, і просто дивиться в темряву нічного саду, де час від часу миготять силуети охорони з ліхтарями. Без піджака, з розстебнутим коміром сорочки, він виглядає не загрозливим господарем компанії, а просто вкрай втомленим чоловіком, який тримає на своїх плечах занадто великий вантаж.

Двері тераси тихо риплять, і він миттєво підводить голову.

— Єва заснула? — його голос звучить низько й глухо в тиші ночі.

— Так, — я обережно ступаю на холодну дошку тераси, кутаючись у свій бежевий светр. — Дихає рівно. Температури немає. Вона справжній боєць.

Михайло повільно киває й вказує підборіддям на сусіднє крісло: — Сідай.

Я вагаюся секунду, але все ж сідаю навпроти. Нічна прохолода приємно освіжає гарячі щоки, а від Михайла віє затишним теплом і дорогим парфумом із нотками тютюну та шкіри.

Кілька хвилин ми сидимо в повній тиші. Але це вже не та напружена, ворожа мовчанка, що була між нами раніше. Це тиша двох людей, які пережили важкий штурм і нарешті опинилися в безпеці.

— Дякую тобі, Ніно, — раптом мовить він, не зводячи очей із темного саду.

— За що? — дивуюся я.

— За Єву, — він повертає обличчя до мене, і в його темно-карих очах у світлі точкових ліхтарів миготять теплі відблиски. — Я давно не бачив її такою... спокійною. Після того, як її мати йшла, Єва постійно чекала підступу. Вона боялася засинати одна. А з тобою вона сяє.

Я стискаю пальці на колінах, відчуваючи, як до горла підступає клубок: — Вона просто дитина, якій потрібна любов. Чому... чому її мати пішла? Якщо це не секрет, звісно.

Михайло важко зітхає, відкидаючись на спинку крісла й стискаючи перенісся пальцями: — Не секрет. Просто банальна, брудна історія. Вона не була готова до ролі матері. Їй потрібен було не родинний затишок, а розкіш, вечірки й нескінченні гроші. Коли Єві виповнилося два роки, дружина вирішила, що бізнес, мої постійні відрядження та мала дитина — це занадто нудно. Вона знайшла собі багатшого й легшого на підйом чоловіка за кордоном. Одного дня я повернувся з роботи, а на столі — записка про розлучення. Вона навіть не попрощалася з донькою.

Його голос звучить рівно, але я бачу, як на його щелепах ходять жовна. За цією холодною стриманістю ховається глибока, невиліковна рана розчарування й зради.

— Вона не варта була ані тебе, ані Єви, — тихо, але дуже твердо кажу я.

Михайло повільно переводить погляд на мене. Його примружені очі розглядають моє обличчя, наче бачать його вперше.

— А ти? — низько запитує він. — Яка твоя історія, Ніно? Чому дівчина з такими очима опинилася в кав'ярні такого виродка, як Тигран?

Я опускаю погляд, відчуваючи сором, але розумію, що цей чоловік заслужив на мою відвертість: 

— Коли п'ять років тому померли наші батьки, мені було лише вісімнадцять. Ліці — десять. Я змушена була кинути навчання, братися за будь-яку роботу, аби нас не розділили й не віддали її в дитячий будинок. Я працювала на двох роботах, витягала її навчання, ремонти, їжу... А пів року тому мені терміново знадобилися гроші на операцію сестрі — у неї був важкий апендицит із ускладненнями. Я взяла в борг у Тиграна. Я віддавала щомісяця! Але він виставив якісь божевільні відсотки, а потім почав вимагати не гроші... а мене.

— Тварюка, — жорстко продихає Михайло, і його рука на підлокітнику стискається в кулак.

— Я відмовила, — продовжую я, і з очей котиться самотня сльоза, яку я швидко витираю. — Тоді він підставив мене з нестачею в касі й сказав, що або я буду з ним, або я сяду в в'язницю, а Ліку віддадуть у притулок. Я намагалася втекти... і так опинилася в тому поліцейському відділку.

Михайло повільно підводиться з крісла. Його масивна постать перекриває світло. Він робить крок до мене, нахиляється й беручи мене за підборіддя, змушує підняти голову.

Його великий палець м'яко витирає сліди від сліз на моїй щоці. Його дотик пече, посилаючи дрібні розряди струму по всьому тілу.

— Більше ніхто й ніколи не змусить тебе плакати, Ніно, — хрипко мовить він, дивлячись мені прямо в губи. — Ні Тигран, ні будь-хто інший. Ти чуєш мене?

— Михайле... — моє дихання збивається. Серце починає калатати в грудях, як божевільне.

Він нахиляється ще нижче. Відстань між нашими обличчями скорочується до міліметрів. Я відчуваю його гарячий подих, бачу, як темніють його очі, перетворюючись на суцільну безодню. Control, про який він так дбав, згорає в один момент.

Його губи торкаються моїх.

Це не просто поцілунок — це вибух. Спочатку обережний, майже запитальний, він миттєво переростає в глибокий, пристрасний, голодний порив. Його владна рука лягає мені на потилицю, притягуючи ближче, а друга обхоплює за талію, піднімаючи з крісла й притискаючи до свого міцного тіла.

Я ахаю йому в губи й випускаю всі свої захисні бар'єри, обвиваючи його шию руками й відповідаючи на цей поцілунок із такою ж відчайдушною жагою. Усе моє тіло відгукується на його силу, тугий вузол унизу живота натягується до межі, а мозок повністю вимикається, залишаючи лише відчуття його смаку, його тепла й його потужних обіймів.

Коли він повільно відпускає мої губи, ми обидва важко, прискорено дихаємо. Його чоло впирається в моє, а карі очі палають справжнім вогнем.