У Вербовиці є речі, про які не говорять уголос. Стара скриня, що більше схожа на двері. Рушник, у якому червона нитка рухається сама. Мокре волосся в дитячій подушці. Жінка без обличчя, що приходить уночі й сідає не на груди — на слово, якого ти не наважилася сказати.

Дев’ятирічна Марта першою бачить те, чого дорослі воліють не помічати. Прабаба Уляна знає: це не дитячі страхи. У їхньому роді жінки здавна чули Наву, бачили нитки між живими й мертвими та берегли двері, які ніколи не мали відчинитися.

Але хтось уже забрав ключ.

І тепер Мара знає Мартине ім’я.

Щоб урятуватися, дівчинці доведеться зрозуміти головне: іноді найстрашніші духи приходять не з темряви. Вони народжуються там, де люди надто довго мовчать.