32

Із зошита Ведани

Не всяке ім’я – правда. Але всяке ім’я – межа. Назвеш неточно – темрява вийде збоку. Не назвеш узагалі – вийде вся.

Радим вийшов із лісу старим, але кожен крок робив його молодшим.

Спершу зникла сивина. Потім зморшки – не розгладилися, а саме зникли, як зникає напис, коли по ньому проводять ганчіркою. Потім сутулість. За десяток кроків перед ними стояв двадцятирічний хлопець із фотографії часів Малуші: худий, вилицюватий, зі світлим чубом і тією непевною красою, яку в селі називають «хлопець хоч куди».

На грудях у нього висів кістяний ключ. Тепер цілий.

Мара йшла позаду, але її форма розпливалася по краях, ніби в Наві вона вже не могла повністю поміститися в одне людське тіло й воліла триматися одразу за кількох.

– Ти не справжній Радим, – сказала Марта.

– А що таке «справжній» тут?

– Той, хто живе в Яві. Він зараз удома. Дивиться телевізор.

– І водночас тут. Людина лишає тінь у кожному місці, де робить щось важливе.

– Те, що він робив, не називай важливим.

– Для тебе ж важливе. Ти тридцять років їздиш до цієї тіні. Хто з нас зробив із цього подію?

Марта загарчала. Вовча форма підступала сама, як підступає рвота.

Зелена нитка на зап’ясті двічі коротко смикнулася – той самий знак, що й на воді.

Не в гніві.

Вона згадала Веданин запис, який знала напам’ять іще до того, як прочитала: ніколи не зав’язуй останній вузол у гніві, бо гнів тягне сильніше за руки й затягує глухо.

Марта видихнула. Шерсть лягла.

– Що ти хочеш? – спитала вона.

Радим показав на рушник.

– Щоб ви перестали його латати. Люди століттями робили мені роботу самі. Я не просила багато.

Останню фразу сказала вже не він.

Голос пішов через Радимове горло, потім через Веданине, потім через Світланине, батькове, Мартине. Вона змінювала обличчя не для страху – для демонстрації. Так продавець розкладає товар: ось, дивись, я вмію говорити всіма, кого ти любиш і кого боїшся, і ти жодного разу за все життя не могла напевно сказати, де закінчувалася чиясь думка й починалася моя.

– Хто ти? – спитала Марта.

– Ти знаєш.

– Мара – не ім’я. Мара – це те, як тебе назвали налякані люди, коли не мали слів. Так само вони називали лихоманку лихою бабою.

Темрява завмерла.

Марта відчула: влучила. Не в тіло – у механізм.

– Ведана казала: Німа. Ладися казала: Німа. Але «німа» – теж опис, а не ім’я. Хто ти?

Мара наблизилася. Повітря перед нею густішало, як перед грозою, тільки без запаху озону: пахло навпаки – вимитим підвіконням, чистим і мертвим.

– Навіщо тобі?

– Бо ім’я – це межа.

– Не завжди.

– Ти живишся замовчуванням. Отже, боїшся називання. Це навіть не магія, це арифметика.

Обличчя темряви перекосилося – уперше не за власним бажанням.

– Людські слова смішні.

– Тоді скажи своє.

Мара кинулася.

Зелена нитка спалахнула по всій довжині, і там, де вона лежала на землі, піднялася стіна – тонка, як павутина, і, як павутина, придатна лише на те, щоб затримати кілька секунд. Держислав тримав межу звідти, з ночі, з берега ставка, куди Марта вже й дороги не пам’ятала. Ведана й Зоряна натягнули рушник. Марта перетворилася в русі: кістки пішли в знайому форму, шерсть проросла, лапи вдарили по землі.

Вона не билася.

Вона побігла колом – широким, потім вужчим, ловлячи запах.

У кожної істоти є запах. У Мари він змінювався щосекунди: твань, дим, стара кров, мокра тканина, розігріта пилюка, страх – той специфічний людський страх, що пахне мідяком. Марта відсіювала їх один за одним, як відсіюють у роботі зайві шари, і під усім цим було щось інше, стале, справжнє.

Не запах.

Його відсутність.

Не смерть – смерть має дуже сильний запах. Не порожнеча в сенсі пустки, бо пустка пахне землею й вітром.

Відсутність свідка.

Місце, де щось відбувалося, і нікому не лишилося про це знати.

Марта зупинилася.

Вона згадала, як у дев’ять років лежала й рахувала кроки до дверей. Як у одинадцять їй сказали: тобі наснилося. Як у чотирнадцять учителька відвела очі. Як у двадцять шість мати сказала: не роби з цього невідомо що. І як у тридцять два вона сама, доросла жінка, стояла посеред кухні й уперше за все життя вголос вимовила своє власне речення – і зрозуміла, що страшно було не сказати. Страшно було, що після сказаного нічого не станеться.

Ось де жила ця істота.

Не в темряві. У проміжку між сказаним і почутим.