16

Із зошита Ведани

Домовик не сторож. Домовик – пам’ять хати. Він сердиться не на тебе, а на те, що ти робиш точнісінько так, як робили до тебе. Не задобрюй його. Зміни звичку – і він засне.

Марта не сказала Владу про чорну нитку одразу. Не тому, що хотіла приховати важливе, а тому що за роки навчилася не перетворювати кожне надприродне відчуття на вирок: нитка могла означати страх, борг, чужий вплив, незавершену справу, зв’язок із мертвим – Ведана не лишила словника, а Ладися на Мартині питання відповідала у своєму стилі: «Якби символи мали одне значення, люди б давно вимерли від нудьги».

Домовик тим часом поводився дедалі настирливіше.

Ночами він бурмотів за холодильником одне й те саме, і Марта, прокидаючись, кілька разів розібрала слова. Це не було ні прокляттям, ні застереженням. Це був облік:

Хата не спить, хата рахує:
скільки разів тут сказали «нічого»,
скільки разів тут сказали «здалося»,
скільки разів тут сказали «мовчи».
Як буде сто – стіни сядуть.
Як буде тисяча – прийде та, що без лиця. Він кидав на підлогу Владів гаманець, складав монети в сім купок, ховав банківські картки. Одного разу Марта прокинулася й побачила, що вся кухня вкрита дрібними клаптиками паперу, на яких чорним маркером були написані цифри. Спершу подумала, що це Владова робота, але цифри збігалися з сумами його боргів, про які вона ще не знала.

Перший борг знайшовся випадково. Потім другий. Потім кредитна карта. Потім позика у знайомого.

– Чому ти не сказав?

Влад сидів на кухні, обхопивши голову руками.

– Я збирався закрити.

– Чим?

– Зароблю.

– Мінус сорок три тисячі – це не «ой, забув за інтернет заплатити».

– Я знаю.

– На що?

Він мовчав.

Чорна нитка між ним і коридором стала товстішою.

– Влад.

– Ставки.

Марта спершу не зрозуміла.

– Які ставки?

– Спортивні. Онлайн. Я думав, відіграюся.

Домовик у дверях кухні плюнув на підлогу.

Влад його не бачив.

І в цьому, зрозуміла Марта пізніше, полягала вся біда дару. Вона бачила істоту, бачила нитку, бачила, як воно росте від кожної півправди, – і не могла нічого з цим зробити, бо зробити мав він. Дар показував діагноз і не давав ліків. Він тільки позбавляв її останнього прихистку – можливості не знати.

– Ти давно?

– Кілька місяців.

– Ти брав мої гроші?

– Один раз. Я повернув.

Нитка сіпнулася.

– Не один.

Влад підняв голову.

– Звідки ти…

– Неважливо. Скажи правду.

Він сказав не всю. Марта бачила це так ясно, що їй стало фізично погано: чорна нитка розгалужувалася від нього до телефону, банківської картки, двох невідомих номерів і маленької сірої плями біля його плеча. Пляма ворушилася.

– На тобі щось є, – прошепотіла Марта.

– Що?

– Стій.

Вона підійшла ближче. За Владовим лівим плечем сиділа маленька суха істота, схожа на дитину з головою старого чоловіка. Пальці її були довгі й упивалися Владу в шию. Кожного разу, коли він брехав, істота ставала трохи більшою.

– Не рухайся.

– Марто, ти мене лякаєш.

Вона простягла руку.

Істота повернула голову й посміхнулася ротом, повним дрібних зубів.

«Моє», – прошипіла вона.

Марта відсмикнула руку.

– Що там? – Влад уже справді боявся.

– Я не знаю.

Ладися відповіла на відеодзвінок через годину.

– Описуй.

– Маленьке, сухе, сидить на плечі, росте, коли він бреше про гроші.

– Злидень.

Того ж вечора, коли Влад заснув на дивані після виснажливої розмови, домовик уперше заговорив із Мартою не жестами й не подряпинами на меблях, а справжнім голосом. Голос був хрипкий, низький і невдоволений, наче кожне слово доводилося витягувати з-під старої підлоги.

– Один не буває.

Марта так різко обернулася, що мало не впустила чашку.

Домовик сидів на холодильнику, звісивши волохаті ноги.

– Ти говориш?

– А ти слухаєш?

– Усі ці роки міг говорити й кидав ложки?

– Ложка коротша.

– Один хто не буває?

Він показав кігтем на Влада.

– Злидень.

– Ладися сказала, що це злидень.