13

Із зошита Ведани

Той, хто приходить уночі й гарний, як ніхто, забирає силу не одразу. Спершу він забирає в тебе інших людей. Тому дивись не на його обличчя. Дивись, скільки в тебе лишилося тих, кому ти ще дзвониш.

Після Верхогір’я Марта майже рік не бачила нічого надприродного. Це було настільки незвично, що спершу вона чекала підступу, потім розслабилася й почала підозрювати, що гірська поїздка стала своєрідною кульмінацією, після якої дар нарешті втомився від неї. Ведана не з’являлася у дзеркалах. Мара не сідала на груди. Домовик лише раз кинув ложку з полиці. Життя повернулося до школи, вступних тестів, друзів, сварок із матір’ю й хлопця на ім’я Славко.

Славко був на два роки старший, навчався в технікумі, носив зелену куртку навіть тоді, коли вже ставало тепло, і мав талант говорити з Мартою так, ніби в кімнаті не існувало більше нікого. Вона вперше відчула, що може сама захотіти близькості, сама наблизитися, сама відступити, і це було важливіше за романтичні слова.

Саме тому, коли одного вечора Славко з’явився під її вікном, Марта спершу зраділа.

Вона була сама вдома. Батьки поїхали до родичів. На годиннику – майже одинадцята.

– Ти що тут робиш? – прошепотіла вона, відчинивши кватирку.

– Вийди.

– Мама мене вб’є.

– Не вб’є. Ходімо до річки.

– Зараз?

– Зараз найкраще.

Його голос був трохи інший – тепліший, повільніший. Марта вдягла куртку, вже взялася за ручку дверей, коли в коридорі з’явився домовик.

Він стояв посеред проходу й шипів.

– З дороги, – прошепотіла Марта.

Домовик показав зуби.

– Серйозно?

Він кинувся до дверей і вчепився в килимок, не даючи їх відчинити.

Знадвору Славко постукав у вікно.

– Марто.

Домовик загарчав. Марта підійшла до скла. Славко стояв під ліхтарем. Тільки тіні в нього не було.

– Хто ти? – спитала вона.

Усмішка на його обличчі стала ширшою.

– Ти ж мене знаєш.

– Славко сьогодні у бабусі в Лозні.

Обличчя за вікном не змінилося, але очі стали яскравими, золотими.

– А ти перевіряла?

Марта відступила.

– Перелесник.

Істота засміялася голосом Славка.

– Ладися навчила словечок.

– Чого тобі треба?

– Ти.

– Дуже оригінально.

– Не так, як думаєш. Ти пахнеш дверима. Там, де ти проходиш, межа стає м’якша. Ти ще не знаєш, яка це рідкість.

– Хто дав тобі дорогу? – спитала Марта, згадавши Мавчине попередження.

Обличчя Славка за вікном на мить завмерло. Усмішка лишилася, але перестала бути людською.

– Я сам собі дорога.

– Брешеш.

– А ти навчилася.

– Радим?

Істота тихо засміялася.

– Люди завжди думають, що вони найважливіші в чужій історії. Ваш Радим – лише дверна ручка. Не двері.

– Кістяний ключ у нього.

Полум’я в золотих очах стало яскравішим.

– Отже, Веданині секрети все-таки дожили до тебе.

– Ти знаєш Ведану?

– Я знав її молодою. Вона одного разу три ночі не дозволяла мені підійти до дівчини, яка чекала коханого з армії. Стояла під вікном із маком і залізним серпом. Нестерпна жінка.

– Це мала бути моя прабаба?

– Твоя Ведана була колись двадцятирічною. Дивно, правда? Старі люди чомусь переконують молодих, що народилися вже зі зморшками й правилами.

– Що ти хочеш від ключа?

– Нічого. Кістка – для тих, хто любить мертвих більше за вогонь.

– А ти любиш вогонь.

– Я – те, що лишається, коли бажання не має куди піти.

Його обличчя змінилося. Славко став старшим, потім іншим чоловіком, потім жінкою, потім знову чоловіком. Усі обличчя були красиві рівно настільки, щоб у Марті ворухнулося бажання довіритися кожному.

– Ти не маєш власного обличчя, – сказала вона.

– А ти маєш? Скільки облич ти носиш перед матір’ю, перед батьком, перед учителями, перед хлопцем, перед собою? Люди так пишаються «справжністю», але змінюють шкіру швидше за мене.

– Я принаймні не прикидаюся конкретною людиною, щоб виманити когось із дому.

– Це питання техніки, не моралі.

Домовик знову загарчав, але Перелесник навіть не глянув у його бік.

– Твій хатній старий мене ненавидить, – сказав він. – Домові духи взагалі ревниві. Вважають, що всяка жага повинна закінчуватися шлюбом, піччю й каструлею.