27

Із зошита Ведани

Той, хто помер із невимовленим, не йде далі й не вертається. Він стоїть у сінях. Не клич його в хату – не зайде. Не жени – не піде. Скажи за нього те, чого він не сказав. Тоді сіни звільняться.

На полі, рукою Марти: Я думала, що маю простити батька. Виявилося, що спершу треба було договорити за нього одне речення, якого він не встиг. Це різні дії, і робляться вони в різному порядку.

Ім’я Меланки знайшлося в церковних книгах, які Держислав відшукав у цифровому архіві. 1874 рік народження. Донька Купави. Запис про смерть відсутній. Поруч із її іменем олівцем, значно пізніше, хтось написав: «пішла».

– Не поховали, – сказала Марта.

– Або не тут.

– Русалки сказали «та, кого не поховали».

– Треба знайти більше.

Вони працювали кілька тижнів. Слідство в Яві теж рухалося: свідки, повторні розмови, експертиза, очікування. Марта помітила, що ці два процеси – людський і міфічний – дивним чином дисциплінують одне одного. Держислав не дозволяв їй робити висновки без джерел у архіві; Мирослава – без доказів у справі. Магія ставала не виправданням фантазії, а ще однією системою, де помилка могла коштувати дорого.

Однієї ночі Марта прокинулася від батькового голосу.

– Мала.

Так він називав її в дитинстві. Вона вийшла на кухню. Олег сидів за столом.

На ньому була куртка з похорону? Ні – стара синя кофта, яку він носив удома. Обличчя молодше. Руки прозорими не були. Якби не те, що стілець під ним не прогинався, Марта могла б повірити, що батько живий.

– Тату.

– Не підходь.

– Чому?

– Не знаю, хто ще зі мною.

За його плечем ворухнулася тінь.

Марта відступила.

– Ти справжній?

– Питання складніше, ніж я хотів би після смерті.

Вона засміялася й одразу заплакала.

– Ти і там жартуєш.

– Там гірше без гумору.

– Що ти хотів сказати на кладовищі?

Олег подивився на руки.

– Я ходив до Радима не тільки по кістку. Я хотів, щоб він сказав правду. Думав, якщо запишу, матимеш щось.

– Чому ти не сказав мені, що підозрюєш? – спитала Марта.

Олег довго мовчав. За його плечем тінь ворушилася, але поки не наближалася.

– Бо я був боягузом.

– Не кажи так, щоб я мусила тебе втішати.

– Не прошу. Просто називаю.

І ось тут Марта раптом зрозуміла, чого не міг дати їй жоден із живих дорослих за тридцять років. Не вибачення. Не покарання винного. Не навіть віри. Найпростішого: щоб хтось назвав власну частину вголос і не попросив за це нічого – ні розуміння, ні втіхи, ні звільнення від наслідків. Батькові знадобилося для цього померти. Вона довго не могла вирішити, чи це зворушливо, чи нестерпно, і врешті вирішила, що і те, і те.

– Ти не повірив мені?

– Спочатку повірив не повністю. Потім повірив достатньо, щоб перестати говорити з ним. І недостатньо, щоб зробити те, що треба.

– Це як?

– Людина може вірити факту й одночасно не дозволяти собі зрозуміти його наслідки. Я думав: «Так, щось було, але, може, не так страшно. Так, він винен, але минуло. Так, треба захистити, але не ламати всіх». Кожне «але» було цеглиною. Я сам збудував стіну, за якою міг не бачити, що тобі погано.

Марта відчула, як червона нитка між ними стала видимою навіть без зусилля. Вона була не чисто червона – у ній ішли чорні включення, білі прожилки, зелені вузли пам’яті.

– А кістка?

– Я дізнався про неї від Милани вже дорослим. Не повірив. Потім, коли ти почала говорити про Ведану й скриню, знайшов його стару фотографію. На шиї – та сама форма. Поїхав.

– Один?

– Так.

– Ти хоч раз у житті міг не робити дурниці один?

Олег усміхнувся.

– Мала, якби мертві могли червоніти, я б зараз.

Слово «мала» вдарило Марту в груди теплом і болем.

– Не називай мене так, якщо потім зникнеш.

– Я вже зник.

– Для мене – ні.

Тінь за ним наблизилася.

Олег різко підняв руку.

– Не слухай, якщо вона говоритиме моїм голосом.

– Як відрізнити?

– Я не скажу тобі нічого, що змушує залишитися тут. Запам’ятай. Мертвий, який любить живого, завжди штовхає назад у Яву. Якщо просить залишитися – це або не він, або вже не тільки він.

Темрява розкрилася, і з неї озвався Олегів голос:

– Марто, ти втомилася. Можеш не повертатися.

Справжній Олег закрив очі.