35

Із зошита Ведани

Найважче в знахарстві – вернутися й помити руки. Не обряд, не перехід, не бійка. Помити руки, поставити чайник і жити далі так, ніби нічого надзвичайного. Хто цього не вміє, лишається на межі назавжди і зве це святістю.

Повернення виявилося важчим за перехід.

Чорна ріка не хотіла відпускати, човна не було, перевізник зник разом із запальничкою, а шлях, яким вона прийшла, розчинився після того, як рушник змінив печать. Це було логічно: вона буквально переписала карту межі, отже стара дорога перестала існувати.

Лишалася зелена нитка.

Марта взяла її в руку й уперше подумала про те, як це виглядає з того боку: чоловік сидить на землі спиною до чорної води, тримає моток і не знає нічого – ні що вона жива, ні що вже все, ні скільки ще сидіти. Просто держить, бо домовилися.

Ведана й Зоряна не могли перейти з ними. Меланка теж лишалася – поки що, і не як полонянка, а як людина, якій уперше за сто тридцять років дали можливість самій вирішити, куди йти. Купава стояла осторонь, за десять кроків, і не підходила ближче. Їхня розмова тільки починалася, і Марта вперше в житті дозволила собі не втручатися в чужу.

Це виявилося окремою роботою – стояти й не втручатися. Усе тіло хотіло підійти, пояснити Купаві, як саме треба говорити з дочкою, підказати Меланці, що мати справді розкаялася. Марта стояла й дозволяла їм робити це погано, довго й без її участі.

– Ти ще приходитимеш? – спитала Ведана.

– Сподіваюся, рідко.

– Розумна.

– Ти могла бути чеснішою зі мною.

– Могла.

– Я все ще злюся.

– Добре.

– І люблю тебе.

Ведана всміхнулася.

– Теж добре. Обидва добре. Не роби з них одного.

Вони обійнялися. У Наві тіло мертвого відчувалося не холодним, а як спогад про температуру – так відчувається камінь, який лежав на сонці й уже давно в тіні.

Зоряна дала Марті веретено.

– У Яву воно предметом не перейде. Але якщо колись побачиш його уві сні – значить, треба уважніше подивитися на нитки.

– Це чергове загадкове попередження?

– Традиція.

Дорога знайшлася там, де ліс сходився з полем. Зелена нитка тяглася туди, а поряд із нею – ще одна, тонка, якої раніше не було: до маленького впертого вогника, що мав трохи роздратований вигляд.

– Ладися, – сказала Марта вголос.

Вогник блимнув так, ніби на тому кінці хтось лаявся біля верстата достатньо голосно, щоб Нава почула.

Вона пішла.

Дорогою вона кілька разів відчула Безсвідну вдалині – не як істоту, а як можливість: темну ділянку між деревами, куди дуже не хотілося дивитися. Не страшну. Саме нецікаву – так влаштована ця темрява, вона не лякає, вона робить нудним.

І Марта зрозуміла, що вигнання нічого не зробило зі світом. Інші роди, інші доми, інші люди й далі створюватимуть для неї місця, і робитимуть це не зі злоби, а з утоми, зі страху, з любові до порядку, з бажання не псувати свято.

Це не знецінювало зробленого.

Навпаки. Якщо не можна врятувати весь світ, це не означає, що немає сенсу зачинити одні двері. Двері взагалі зачиняють по одних.

Біля межі вовча форма почала сходити з неї, як сходить намокла шкура.

Марта назвала сама, без нагадування:

– Світлана. Ярина. Ждана. Марта. І завтра я поставлю чайник.

Земля під ногами зникла.

Марта прокинулася на березі ставка.

Світлана тримала її за руку – обома руками, міцно, так, що потім лишилися сліди від нігтів. Ждана плакала. Тітка Милана молилася й одночасно лаялася, і в її виконанні це чомусь не суперечило одне одному.

Над водою займався ранок – сірий, мокрий, найзвичайніший ранок кінця вересня.

– Скільки? – спитала Марта.

– Три години, – сказала Ждана.

– У нас було більше.

– Я не хочу знати скільки.

Держислав сидів там, де сів увечері, – спиною до води, обличчям до села. За вісім годин він не змінив пози. Долоні були розсічені зеленим до крові: нитка різала, коли її тягли з того боку.

Він розтулив пальці аж тоді, коли Марта сказала своє ім’я вголос.

– Ви дуже погано організовуєте відпочинок, – сказав він і завалився набік.

– Ти всю ніч так сидів?

– Мені сказали держати.

– Я не думала, що буквально.

– Я сторож, – сказав він у траву. – У нас професія дуже проста, тому ми в ній буквальні.

Марта засміялася й одразу заплакала, і не змогла розібрати, від чого саме.

Між ними лежали дві нитки – червона й зелена. Не натягнуті, нікого ні до чого не зобов’язуючі. Просто лежали.