11

Із зошита Ведани

У п’ятницю руки стоять. Хто цього не вміє, той не ткаля, а верстат.

Тчуть не з нитки. Тчуть із натягу. Ослабиш основу — полотно піде хвилею; перетягнеш — порветься на першому ж човнику. Уся наука в тому, щоб дізнатися, скільки можна тягнути, і на цьому спинитися.

На полі, рукою Марти: Я вміла тільки перетягувати. Мені здавалося, що інакше не тримається. Тримається. Просто не мною одною.

Ладися не дозволила Марті повернутися до групи одразу. «Туман спустився», — сказала вона, хоча Марта бачила крізь вікно лише звичайний вечір, і тільки коли вийшла на ґанок, зрозуміла, що старенька говорила не про погоду: між смереками стояла біла стіна, густа й рухлива, але за кілька кроків від хати повітря лишалося чистим, наче невидима межа тримала туман на відстані.

— Що це?

— Блуд.

— Я думала, блуд — це коли людина губиться.

— Люди завжди називають наслідок ім’ям причини. Блуд — той, хто перекладає стежки. Іноді просто жартує, іноді веде туди, звідки не повертаються.

Ярина дивилася на туман з інтересом, але без страху.

— Я нічого особливого не бачу. Просто хмара.

— І добре, — сказала Ладися. — Ти їй потрібна як якір.

— Кому?

— Марті.

Марта скривилася.

— Я не корабель.

— Ні. Кораблі слухняніші.

Веданина приятелька виявилася такою ж нестерпною, як сама Ведана, і це чомусь заспокоювало.

Вони лишилися на ніч. Ладися постелила Ярині в маленькій кімнаті, а Марту посадила біля ткацького верстата.

Наступного дня верстат стояв накритий рядном, і Ладися до нього не підійшла жодного разу.

— Ви ж казали, що вчитимете.

— Сьогодні п’ятниця.

— І що?

Стара подивилася на неї так, ніби Марта спитала, чи можна дихати під водою.

— У п’ятницю не прядуть і не тчуть. Ніде не прядуть і не тчуть, де ще пам’ятають, чому.

— А чому?

— Бо в п’ятницю ходить Вона. Її потім назвали Параскевою й поставили в церкві, а до того вона була та сама, що тримає основу. Ім’я змінили, заборону лишили. Заборони живучіші за імена.

Ладися проказала — без співу, як читають напис:

У п’ятницю не пряду, не тчу, не мичу,
у п’ятницю не позичаю й не беру,
у п’ятницю не суджу й не мовчу з-під суду.
Бо в п’ятницю Вона ходить попід вікнами
і дивиться, чиї руки не спиняються.

Хто в п’ятницю пряде — тому нитка криво ляже,
хто в п’ятницю мовчить — тому й у неділю не скажеться.

— Це щоб її не розгнівати?

— Це щоб хоч один день на тиждень руки стояли, а голова працювала. Ткаля, яка не спиняється, перестає бачити полотно. Бачить тільки нитку перед носом. — Ладися сіла. — Тобі, до речі, треба вивчити це першим. У тебе весь рід такий: тчуть і тчуть, тчуть і тчуть, і жодна не спинилася подивитися, що ж воно виходить.

— Сьогодні навчишся першого правила нитки.

— Я думала, ви скажете не робити нічого без підготовки.

— Саме тому й починаємо з того, що не робить нічого.

Вона дала Марті три нитки — білу, червону й чорну — й наказала переплести їх у просту косу, не зав’язуючи вузлів.

Працювала Ладися завжди під лічбу — не для магії, як вона одразу й попередила, а щоб руки не збивалися з ритму. Лічба була стара, півспівана, з тих, що переходять від бабки до внучки разом із верстатом:

Раз — основа, два — піткання,
три — не тягни, бо порветься.
Раз — сама, два — з людьми,
три — з людьми, бо сама не втримаєш.
Раз — беру, два — віддаю,
три — лишаю на місці, бо то не моє.

— Думай про три речі. Біле — що ти хочеш зберегти. Червоне — заради чого повернешся. Чорне — що не понесеш із собою далі.

— Звучить як психологічна вправа.

— Психологи теж іноді доходять до старих речей, тільки довгою дорогою.

У хаті було жарко натоплено, пахло вовною й сушеними грушами, і від цього запаху Марту раптом накрило абсолютно недоречною тугою за Вербовицею — не за домом, а за тим станом, коли вона ще вірила, що бабина хата захищає. Вона тримала в пальцях три нитки й думала, що всі старі жінки, яких вона знала, чомусь тримали дім через роботу рук. Ніби доки щось плететься, тчеться, місититься, — доти хата стоїть.

Марта взяла нитки.

Біле: Лада Мирославівна, книжки, ранки без страху, Жданин сміх у дитинстві, батько, який учив її їздити на велосипеді. Червоне: вона сама, Ярина, майбутнє, якого ще не знала. Чорне… тут пальці зупинилися.

— Я не знаю, що відпустити.

— Не поспішай. Найнебезпечніша магія — та, де людина бреше собі про ціну.

За кілька хвилин нитки стали теплими. Потім червона почала пульсувати.

Ладися поклала долоню на Мартині пальці.