20

Із зошита Ведани

У доброї скрині два дна. У верхньому – придане. У нижньому – те, чим за це придане заплатили. Молодій показують верхнє. Заміж її віддають із нижнім.

У банківській комірці лежали три речі: Олегів блокнот, флешка й кістяна намистина, схожа на уламок амулета. Не сам навський ключ, але частина його. На кістці були вирізані дрібні знаки, які Марта не могла прочитати; коли торкнулася, в голові миттєво спалахнула картинка: Радим стоїть біля мертвої верби, молодий, років двадцяти, тримає за руку маленьку Малушу; Ведана біжить до них; вода піднімається без вітру.

Марта відсмикнула пальці.

– Що? – Ярина, яка поїхала з нею, одразу помітила.

– Спогад. Не мій.

– Кістки тепер показують кіно?

– Схоже.

– Ненавиджу вашу сімейну систему зберігання даних.

У блокноті батько писав коротко й неакуратно. Дати. Імена. Розмови. «Радим сказав, що кістка належала його дідові. Бреше». «Милана згадала, що після смерті Малуші Ведана звинувачувала Радька, але всі вирішили, що від горя». «Чув запис Марти. Більше не можу робити вигляд, що не розумію». «Бачив жінку в лікарні вдруге». На останній сторінці: «Якщо зі мною щось – Держислав Коваль. Інститут етнології. Він пояснив знаки. Каже, кістка – не оберіг, а перепустка. Радько добровільно “віддав тінь” за те, щоб люди не бачили його таким, який є».

Флешка містила аудіозапис розмови Олега з Радимом.

– Де кістка? – батьків голос.

– Яка ще кістка?

– Не грай дурня.

– Ти старих баб наслухався?

– Я бачив її.

Довга пауза.

– Що саме бачив?

– Жінку біля тебе.

Ще довша.

Потім Радим засміявся.

– Значить, і до тебе прийшла.

Марта зупинила запис.

Ярина вилаялася.

– Він знає.

– Так.

Далі Радим говорив тихіше: «Кістка моя. Віддавати не буду. Твоя Ведана думала, що вона найрозумніша, а сама прив’язала її до вашого роду. Я тільки взяв те, що лежало без діла».

Олег вимагав пояснень. Радим відповів фразою, після якої Марта кілька хвилин не могла дихати:

– Ведана закрила воду дитиною. Питай у неї, чому Малуша досі мокра.

Марта прослухала цю фразу чотири рази поспіль і щоразу чула в ній інше. Спершу – брехню людини, яка рятується. Потім – деталь, якої Радим не міг знати випадково. Потім – обвинувачення, спрямоване не в неї, а повз неї, у мертву стару, яка вже не заперечить. І аж на четвертий раз вона почула головне: він говорив про Ведану так, як усе життя говорили про саму Марту. Не «вона зробила зло». А «спитай у неї, що вона зробила, і подивись, як вона виправдовуватиметься».

Запис обривався ударом.

Через тиждень Марта поїхала у Вербовицю. Не до Радима. До скрині.

Тітка Милана постаріла, але сині ворота – тепер уже зелені – скрипіли так само. Вона не ставила питань, коли Марта сказала, що хоче відкрити Веданину скриню; лише перехрестилася й вийшла з кімнати.

Мідний ключ увійшов у вузький шов на дні.

Клацнуло.

Дерево піднялося, відкриваючи другий відсік.

Там лежала сіра шкура.

Не ціла вовча шкіра, як у мисливському трофеї, а вузький клапоть густої сріблястої шерсті, пришитий до полотняного пояса. Поруч – ще один зошит, мішечок із сухою землею, жіночий перстень і маленьке дзеркало.

На внутрішньому боці кришки Ведана вирізала слова:

«Не вдягай у Яві. Не знімай у Наві. Повертаючись, назви три живі імена».

Марта торкнулася шерсті.

Світ перекинувся.

Вона стояла на чотирьох лапах посеред чорного лісу.

Серце билося швидко й низько. Ніс ловив тисячі запахів. Попереду текла чорна ріка. На протилежному березі стояла Ведана.

– Ще рано! – крикнула стара.

Марта хотіла відповісти, але з горла вирвалося гарчання.

Позаду щось побігло. Мара. Ведана махнула рукою.

– Назви живих!

Марта згадала напис. Ярина. Мама. Держислав? Вона ще не знала його. Третє ім’я не приходило. Мара наближалася. І тоді Марта назвала себе. Марта. Світ ударив її в груди.

Вона прокинулася на підлозі біля скрині, з роздертими долонями й сірою шерстю між пальцями.

Тітка Милана стояла у дверях.

– Ти була там? – прошепотіла вона.

Марта повільно сіла.

– Ви знаєте про Наву?

Милана заплакала.

– Я знала більше, ніж мала право мовчати.

◆