Із зошита Ведани
Мотанці не роблять обличчя не тому, що в неї вселиться дух. А тому, що людина, яка має обличчя, забирає ляльку собі. Безлика тримає біду за когось іншого. Лялька з лицем починає потроху бути тобою.
Мотанка була приблизно з лікоть завдовжки, зроблена з потемнілого льону, без обличчя, з руками, складеними на грудях. Марта пам’ятала її зі скрині, але не знала, як вона опинилася в материній квартирі. Світлана теж не знала – або цього разу її брехня була такою тонкою, що нитка не показалася.
На талії ляльки був зав’язаний чорний пояс.
– Не чіпай, – сказала мати.
– Чому?
– Ведана ніколи не дозволяла розв’язувати мотанки.
У зошиті про це стояв окремий запис, і Марта знайде його значно пізніше. Безлика лялька в хаті – не забавка й не оберіг у тому солодкому сенсі, у якому це слово продають на ярмарках. Її кладуть замість дитини. Бо є така, писала Ведана, що ходить попід хатами й міняє: свою кладе, чужу бере. Дика баба. Обмінку впізнаєш не одразу – вона кричить так само й їсть так само, тільки з роками з неї нічого не виростає, крім тіла. Хто боїться обміни, той кладе в колиску безлику ляльку: хай бере ляльку, у неї ж нема лиця, все одно не розбере.
Нижче іншим чорнилом стояло: «Дурниці. Дітей міняють не дикі баби. Дітей міняє те, що з ними роблять свої».
– Ведана багато чого не дозволяла й половину не пояснила.
– Марто, не зараз. У нас похорон був сьогодні.
Саме тому Марта відклала. Горе мало свій ритм, папери, дзвінки, людей, які приходили з їжею, незграбні слова співчуття. Мотанка три дні лежала на верхній полиці.
Ті три дні вона запам’ятала подрібнено, як запам’ятовують не події, а речі. Хтось приніс кутю в судочку з-під сметани. У матері закінчилися паперові серветки, і Марта двічі бігала в магазин за одними й тими самими. Сусідка казала «він же ще не старий був» так, ніби це комусь допомагало. І весь цей час у голові стояла тільки одна думка, дрібна й соромна: тепер ніхто ніколи не скаже мені «мала».
На четверту ніч Марта прокинулася від дитячого плачу.
Плач був не один. Їх було кілька, тонких, на різній висоті, і вони не наближалися й не віддалялися, а стояли на місці, десь на рівні підлоги, ніби діти сиділи попід стінами по всьому периметру кімнати. Ведана називала таких потерчатами: ті, кого не встигли ні охрестити, ні оплакати, ні навіть як слід порахувати. Вони не мстяться й нікого не кличуть. Вони просто плачуть у тих домах, де хтось колись вирішив, що про дитину краще не згадувати.
Пішла на кухню.
Мотанка сиділа на столі.
Не лежала – сиділа, хоча її ноги не згиналися.
Чорний пояс був розв’язаний.
З-під нього випав маленький клаптик паперу.
Веданин почерк:
«Коли помре той, хто мав бути громом, відкрий скриню. Не раніше. Вовча шкіра захована під другим дном. Але перш ніж узяти її, знайди того, хто вміє читати кістки. Ладися знає рід. Держислав знає письмо».
Нижче – адреса в Стольному й прізвище: Держислав Коваль.
Марта перечитала.
– Хто такий Держислав? – спитала Світлана вранці.
– Не знаю.
– Не лізь у це зараз.
– Я вже «в цьому» з дев’яти років.
– Можна просто жити.
– Можна. Але Радим досі живий. Малуша досі біля води. Мара досі приходить. А тепер тато стоїть на кладовищі й щось намагається сказати.
Світлана сіла.
– Ти бачила його?
– Так.
Мати заплакала тихо.
– Я теж.
Марта завмерла.
– Коли?
– Учора. У коридорі. Він стояв біля дверей і сказав: «Скажи їй про ключ».
– Який ключ?
– Кістяний.
– Що ти знаєш?
Світлана довго витирала стіл, хоча він був чистий.
– За два місяці до смерті тато їздив у Вербовицю. Сам.
– Навіщо?
– До Радима.
– І не сказав мені?
– Він хотів… поговорити.
– Про що?
– Про тебе. Про Малушу. Про ту кістку. Він уже почав вірити в те, що раніше висміював.
– Чому?
– Бо бачив Мару.
Марта не одразу повірила.
– Де?
– У лікарні. Коли лежав з серцем. Каже, вночі на сусідньому ліжку сиділа жінка в мокрому. Потім вона підійшла до нього й сказала: «Твоя дочка прийде по те, що ти не забрав».
– І він поїхав до Радима?
– Так.
– Що сталося?
– Не розказав. Повернувся з розбитою губою і сказав, що «старий не віддав». Через тиждень почав записувати щось у блокнот.