5

Із зошита Уляни

Червоне не відганяє біду. Червоне видно — оце й уся його сила, бо біда любить те, чого не роздивляються. Тому нитку на руку в’яжуть не для духів. Для себе. Щоб щоранку перше, що бачиш, було: я ще тут.

Уляна померла наприкінці жовтня, коли Марті було дванадцять, і смерть її виявилася настільки буденною, що це образило навіть тих, хто все життя називав стару відьмою: вона не пішла в ліс, не зникла в тумані, не передбачила власний кінець, а просто заснула у своєму ліжку після вечірнього чаю й не прокинулася. Коза кричала до ранку. Сусідка прийшла позичити сіль, побачила незамкнені двері й знайшла Уляну з руками, складеними на ковдрі.

На похороні Марта чекала знаку.

Їй здавалося, що людина, яка знала про Мару, Наву, ключі й нитки, не може просто лежати в домовині під дешевою атласною тканиною, поки сусіди обговорюють погоду. Але свічки горіли рівно, земля була мокра, священник читав молитви, і нічого надприродного не сталося.

Тільки коли труну опускали, Марта побачила біля огорожі сіру вовчицю.

Вона стояла між березами, велика, нерухома, з майже срібною шерстю. Ніхто більше не дивився в той бік. Вовчиця зустрілася з Мартою очима, повернулася й зникла.

Увечері тітка Ганна передала Марті маленький вузлик тканини.

— Уляна казала віддати тобі, якщо щось із нею станеться.

— Коли казала?

— Місяць тому.

— Вона знала?

— Вона завжди щось «знала», — втомлено відповіла Ганна. — Ти не бери все це близько до голови. Стара була… зі своїми чудесами.

У вузлику лежали червона нитка, записка й маленька дерев’яна голка.

«Марто. Якщо читаєш — значить, я вже не зможу говорити ротом, тож доведеться тобі навчитися чути інакше. Пам’ятай три речі. Перша: те, що живиться твоїм страхом, не має права на твоє тіло. Друга: не кожен мертвий, який називає тебе по імені, є твоїм родичем. Третя: ніколи не зав’язуй останній вузол у гніві. Гнів дає силу, але не розрізняє, кого захищає, а кого душить. Ключ бережи. Скриню відкриєш, коли чорна нитка з’явиться в домі, де ти сама господиня».

Наприкінці стояла одна дивна фраза:

«Вовчиця прийде раніше, ніж ти будеш готова».

Марта перечитала лист кілька разів.

Того ж вечора мати забрала у неї червону нитку.

— Досить цієї маячні, — сказала Світлана. — Уляна тобі голову забила.

— Віддай.

— Ні.

— Це моє.

— Ти дитина. Я вирішую, що твоєму віку корисно.

Марта відчула таку лють, що на секунду в кімнаті потемніло, хоча горіла лампа. Десь у коридорі заскреготали кігті. Світлана здригнулася й обернулася.

— Що це?

— Домовик, — сказала Марта навмисно.

Мати зблідла.

— Не говори дурниць.

— Ти його теж бачила, правда?

— Кого?

— У дитинстві. Ти бачила те саме, що я.

Світлана стиснула нитку в кулаці.

— Хто тобі сказав?

— Уляна.

— Уляна багато чого казала.

— Ти бачила Мару?

Мати не відповіла.

— Бачила?

— Один раз.

Ці два слова змінили кімнату.

Марта сіла на край ліжка.

— Коли?

— Мені було тринадцять.

— Чому ти мені не сказала?

— Бо потім перестала бачити.

— Як?

Світлана розтиснула долоню. На шкірі від нитки залишився червоний слід.

— Я попросила, щоб перестало.

— Кого?

— Не знаю. Бога. Уляну. Усіх. Я сказала, що не хочу цього дару, не хочу бачити мертвих, не хочу чути, як уночі хтось ходить по горищу, коли там нікого. І воно припинилося.

— А чому в мене почалося?

Світлана подивилася на доньку з таким страхом, що Марта раптом зрозуміла: мати мовчала не лише через недовіру. Частина її справді вірила, що називання поверне те, від чого вона втекла.

— Бо, мабуть, воно не зникло, — сказала Світлана. — Просто перейшло далі.

Це прозвучало так, ніби Марта була контейнером для родинного сміття.

— Віддай нитку.

— Марто…

— Віддай.

Мати простягнула.

Марта зав’язала її на зап’ясті сама. Один вузол. Другий. Третій. На четвертому пальці раптом затремтіли, хоча вона не знала жодного правильного слова. Вона згадала Улянині руки — сухі, швидкі, впевнені — і просто повторила рухи з пам’яті.

Сім вузлів.