2

Із зошита Ведани

Волосся — перша нитка, яку людина носить на собі, і остання, яку віддає землі. Тому в ньому найлегше тримати чуже. Знайшла в подушці не своє — не кидай у відро й не пали в хаті. Винеси на воду. Що прийшло по воді, хай водою й піде.

Наступне літо Марта зустріла вже не дитиною, яка вірить дорослим за замовчуванням, а маленькою спостерігачкою, що несвідомо вивчила географію небезпеки: знала, яка дошка в коридорі скрипить, скільки кроків від кімнати до виходу, як довго тітка Милана порається біля печі, коли Радим зазвичай лягає спати і чому не можна дозволяти собі заснути першою. Вона не називала це планом; для неї це було просто способом провести літо так, щоб ніхто не запитував, чого вона постійно крутиться, переходить із кімнати в кімнату або проситься спати біля дорослих.

Найгірше полягало в тому, що Радим умів бути звичайним. Він носив важкі відра, лагодив тин, давав сусідському хлопцю насос для велосипеда, приносив Марті шоколадний батончик, коли їздив у райцентр, і міг цілий день не дивитися на неї довше, ніж треба. Саме такі дні розхитували її впевненість. Якби зло поводилося зло щохвилини, світ був би простішим; але Радим міг годинами бути тим самим чоловіком, якого всі вважали веселим, трохи грубим, але «своїм», а потім уночі ставати іншим, і дівчинка не знала, чи це він змінюється, чи вона сама живе у двох різних реальностях.

Мара з’являлася лише іноді.

Спершу — у снах. Марта йшла дорогою між соняшниками, але квіти були повернуті не до сонця, а до неї; коли озиралася, бачила за собою високу жіночу постать, що не рухалася, хоча відстань між ними зменшувалася. Потім — у відображеннях: на секунду темне волосся за плечем у дзеркалі, біле обличчя у вікні автобуса, коли надворі нікого. Одного разу вона прокинулася і не змогла поворухнутися, хоча була при свідомості; над грудьми нависало щось холодне, а в голові звучав не голос, а думка, чужа й солодка: «Не кажи. Коли не кажеш — не болить».

Вона розповіла Ведані.

Стара вислухала, не перебиваючи, потім дістала з кишені червону вовняну нитку й зав’язала на Мартиному зап’ясті сім вузлів.

— Це оберіг? — спитала Марта.

— Ні.

— А що?

— Нагадування.

— Про що?

— Що рука твоя. Голос твій. Ім’я твоє. Мара любить, коли люди віддають ці речі добровільно, бо думають, що так буде тихіше.

— Вона мене хоче забрати?

Ведана затягнула останній вузол.

— Ні. Їй не ти потрібна. Їй потрібне місце, яке з’являється, коли тобі роблять зло, а всі довкола удають, що нічого не сталося. Таке місце схоже на тріщину в печі: спочатку тонка, потім через неї йде дим, а одного дня загоряється хата.

— А чому вона приходить саме до мене?

Стара на мить заплющила очі.

— Бо ти її бачиш.

— А чому я бачу?

— Бо наша кров пам’ятає більше, ніж ми хотіли б.

Це була перша відповідь, яку Ведана дала про рід, але не остання. Вона почала кликати Марту до себе під різними приводами: перебрати сушені яблука, намотати нитки, потримати тканину. Веданина хата пахла полином, воском і старим деревом. Над дверима висів пучок звіробою, під вікном стояв невеликий ткацький верстат, а на полиці — десятки клубків, майже всі червоні, чорні або білі.

— Чому три кольори? — запитала Марта.

— Бо так легше не брехати собі. Біле — те, що починається. Червоне — те, що живе. Чорне — те, що закінчилося, але ще не пішло.

— А синє?

— Синім дурні ворота фарбують.

Марта засміялася, й Ведана теж, але сміх швидко згас, коли стара показала їй невеликий клаптик тканини, де нитки були переплутані в дивну мережу.

— Бачиш цей вузол?

Марта нахилилася. У центрі вишивки чорна нитка обвивала червону так щільно, що майже ховала її.

— Так.

— Це не орнамент. Так моя мати записувала події, про які не можна було писати словами.

— Чому не можна?

— Бо слова знаходять. Вузли розуміють тільки ті, кого навчили.

— А мене навчите?

Ведана довго дивилася на неї.

— Якщо доведеться.

Марта вже хотіла спитати, що саме має статися, щоб «довелося», коли за вікном промайнув Радим. Ведана різко закрила тканину долонею.

Увечері Радим сів поруч із Мартою на лавці.

— Чого це ти до Ведани бігаєш?

— Допомагаю.

— Чого вона тебе вчить?

— Нічого.

— Вона стара дурна баба. Ще голову заб’є казками.

Марта відчула, як сім вузлів на зап’ясті потепліли.

— Мені подобаються казки.

Радим нахилився трохи ближче.

— А ти знаєш, що буває з дівчатами, які багато вигадують?