10

Із зошита Ведани

Дороги до знання ніколи не показують прямо. Не тому, що ховають, а тому, що приведена людина знання не втримає: вона знає дорогу до чужої хати, а не свою.

Поїздка в Верхогір’я офіційно була шкільною: конкурс, присвячений «Тіням забутих предків», екскурсії, музей, автобус із двадцятьма підлітками, трьома вчителями й пакетами бутербродів, які мали витримати дорогу довше за людей. Марта потрапила до групи завдяки роботі про Параджанова й була майже впевнена, що Ведана саме так і планувала: не казала «їдь одна шукати відьму», а залишила слід у місці, куди дівчина могла потрапити без пояснень.

Дорога до Кривориці тривала довше, ніж Марта уявляла. За вікном змінювалися поля, міста, пагорби, а потім гори піднялися так раптово й щільно, що їй здалося, ніби земля весь цей час приховувала інше тіло. Повітря пахло мокрою корою, димом і водою. Річки бігли поряд із дорогою, зникаючи за камінням. Туман висів низько.

У першому ж селі Марта побачила щось, що не було людиною.

На узбіччі стояв високий чоловік у білому кожусі, босий, хоча лежав сніг. Обличчя заросло темним волоссям, а очі були жовті, як у тварини. Коли автобус проїхав повз, він повернув голову за Мартою.

— Ти чого? — Ярина, однокласниця й найближча подруга, штовхнула її ліктем.

— Нічого.

— Побачила верховинця й закохалася?

— Дуже смішно.

Марта озирнулася. Чоловік уже стояв далеко позаду, але відстань ніби не збільшувалася.

За пів години автобус звернув на вузьку гірську дорогу, і тоді почалося те, про що пізніше троє дорослих сперечатимуться так упевнено, наче кожен бачив різний маршрут. Водій скаже, що навігатор дав збій; Лада Мирославівна — що вони пропустили поворот у тумані; учитель історії присягатиметься, що вони тричі проїхали повз одну й ту саму капличку, хоча такого фізично не могло бути, бо дорога не мала кільця.

Гори вона побачила вперше в житті й весь перший день не могла позбутися відчуття, що її обдурили. У книжках писали про велич. Ніхто не попереджав, що головне враження буде інше — тіснота. Небо тут починалося не над головою, а збоку, за схилом, і закінчувалося за другим схилом, і в цій тісноті було неймовірно спокійно, як у кімнаті з низькою стелею. Марта, яка виросла серед рівного, довго не могла зрозуміти, чому їй тут добре. Аж потім здогадалася: уперше за багато років щось велике стояло між нею і горизонтом.

Марта знала, що вони їдуть по колу, ще до того, як це помітили інші.

На узбіччі лежала перевернута дерев’яна колода з білою плямою кори. Вони минули її раз. Потім другий. Потім третій. На четвертому колода вже стояла вертикально, наче хтось поставив її сторчма, а на гладкому зрізі було видряпано знак, схожий на три переплетені стежки.

— Ярино, ти це бачиш?

— Якщо скажеш, що колода стала на ноги, то так.

— Я саме це хотіла сказати.

Попереду водій загальмував. Двигун заглух.

— Усі сидимо! — крикнула Лада Мирославівна.

Туман насунувся на автобус настільки швидко, що за хвилину вікна стали молочно-білими. Діти спершу сміялися, фотографували, хтось почав знімати відео, але сміх згас, коли ззовні пролунав стукіт.

Три рази в задні двері. Потім три рази в передні. Потім — у вікно навпроти Марти. За склом стояв той босий чоловік.

Тепер вона бачила його ближче. Білий кожух був не вовняний, а ніби з довгого сивого волосся; шкіра на обличчі мала колір кори, очі світилися жовтим, а за плечем висіла груба палиця з прив’язаними до неї дзвіночками. Він не виглядав ні добрим, ні злим. Швидше старим настільки, що людські оцінки до нього не пасували.

Марта помітила ще дві речі, за які потім чіплялася пам’ять, коли хотілося вирішити, що все це наснилося. Кожух на ньому був запнутий не на той бік, як запинають чоловіки, а навпаки. І взутий він був задом наперед: сліди на снігу за автобусом ішли від лісу, хоча він стояв обличчям до лісу.

— Не відчиняйте, — сказала Марта.

Водій саме потягнувся до важеля дверей.

— Чого?

— Просто не відчиняйте.

— Марто, — почала Лада Мирославівна.

Чоловік за вікном підняв палець до губ, потім показав угору, в бік лісу, й тричі стукнув палицею по землі.

Дзвіночки не задзвеніли. Натомість із туману озвався жіночий сміх. Один голос. Потім другий. Третій. Десятки. Ярина схопила Марту за рукав.

— Це точно не верхогірський фольклорний гурт.

З боку лісу до автобуса почали виходити дівчата в білих сорочках, босі, з розпущеним волоссям. Учні біля інших вікон їх не бачили — Марта зрозуміла це з того, що ніхто не кричав. Але Ярина бачила одну: маленьку, з синьою стрічкою на шиї.

— Там Малуша? — прошепотіла вона, хоча ніколи не бачила фотографії.

Марта різко повернулася.

— Звідки ти знаєш ім’я?

— Я не знаю. Просто… почула.

Босий чоловік ударив палицею вдруге.

Цього разу дзвіночки озвалися, але звук пішов не назовні, а всередину автобуса: у Марти заломило зуби, запітнілі вікна вкрилися тонкими тріщинами, а жіночі постаті в тумані відступили.