33

Із зошита Ведани

Проти того, що живиться відсутністю свідка, не виходять поодинці й не виходять зі зброєю. Виходять гуртом і кажуть просте слово. Найкоротше замовляння, яке я знаю, має в собі одне слово: бачу.

На полі, рукою Марти: Я все життя шукала сильнішого чарівника. Треба було шукати другу пару очей.

Вона не намагалася вирвати кістку зубами, як під час Перунової ночі.

Тепер знала: сила ключа тримається не на матеріалі. Матеріал можна розгризти, і нічого не станеться – з’явиться інший. Ключ тримався на угоді, а угоду не перекусиш.

Тому замість амулета Марта схопила червону нитку й обмотала нею Радимове зап’ястя.

– Назви, для чого ти його взяв.

– Відчепись.

Нитка затягнулася.

– Назви.

– Не маєш права.

– Ти сорок років користувався правом інших мовчати. Тепер скажи своє.

Безсвідна рушила на них.

Зелена стіна встигла піднятися ще раз – і темрява порвала її одним дотиком, недбало, як рвуть павутину, проходячи через сіни. Нитка на Мартиному зап’ясті обпекла шкіру. Ведана й Зоряна натягнули рушник Мокоші, зробивши з нього тимчасову стіну, і по тканині одразу пішли хвилі, як по вітрилу.

Далеко біля Чорної ріки почулися жіночі голоси.

Русалки.

Але з води вийшли не тільки вони.

За ними, мов за припливом, піднімалися інші постаті: жінки в різному одязі, з різних десятиліть і століть, деякі в хустках, деякі з коротко стриженим волоссям, одна у військовій формі, інша в довгій домотканій сорочці, ще одна в спортивному костюмі й гумових шльопанцях, ніби вийшла на хвилину винести сміття.

Не всі належали до Мартиного роду. Не всі навіть дивилися на неї.

Але кожна несла перед собою маленький вогник – не свічку, а світлу крапку там, де мало бути горло.

– Хто вони?

– Свідки, яких не було вчасно, – сказала Ведана.

– Мертві?

– Деякі. Деякі – лише пам’ять живих. У Наві різниця тонша, ніж тобі здається.

– Чому вогник саме там?

– Бо саме там у людини гасне, коли їй не вірять.

Безсвідна розрослася над лісом.

Її тіло складалося з сотень чорних ниток, і на кожній висіло речення: «не винось із хати», «люди засміють», «заради дітей», «не ламай сім’ю», «може, здалося», «вже пізно», «зараз не час», «а докази є?». Вони шепотіли одночасно, і від цього простір перетворювався на гул, у якому неможливо було втримати власну думку довше, ніж на півдумки.

І тоді між деревами з’явилися дві жінки.

Одна в білому, друга в темному. Обличчя однакові. Очі різні.

– Доля й Недоля, – прошепотіла Зоряна.

– Це буквально вони? – спитала Марта.

– Не став дурних питань у кульмінації, – буркнула Ведана.

Жінка в білому засміялася.

– Вона мені подобається.

– Тобі всі подобаються, поки не обирають мене, – відповіла темна.

– Люди рідко обирають тебе. Частіше прокидаються й виявляють, що давно йдуть твоєю дорогою.

Недоля подивилася на Марту. Її погляд був не злий. Він був утомлений – так дивиться людина, яка вже сто разів чула, що зараз їй скажуть.

– Ти думаєш, переможеш її й станеш вільною?

– Ні.

– Добре. Бо свобода не видається за перемогу. Її взагалі не видають.

Доля простягнула Марті білу нитку.

– Ти можеш піти зараз. Залишити рід мертвим, справу – живим, темряву – тим, хто прийде після. Це теж шлях, і він не ганебний. Багато хто ним пішов, і дехто прожив непогане життя.

Недоля простягнула чорну.

– А можеш лишитися тут і стати тим, чого боїшся. Сильною, безсмертною, без потреби щоранку знову прокидатися в людському тілі, у якому болить спина й пам’ять.

Марта подивилася на обидві нитки.

Вони були красиві. Обидві. Це вразило її найдужче: вона очікувала, що спокуса матиме огидний вигляд.

– А червона де?

Жінки усміхнулися одночасно.

– Твоя, – сказала Доля.

– На жаль, – додала Недоля.

Марта побачила червону нитку у власній руці – тонку, погано зсукану, з тих, що по десять гривень. Проти величезної Безсвідної вона мала майже комічний вигляд.

– Ви не допомагатимете?

– Ми не зброя, – сказала Доля.

– Ми наслідок, – сказала Недоля.

– Дуже корисно.

– Ти вже третя в цьому роду, яка так каже, – відповіла Недоля. – Перша сказала й пішла зі мною. Друга сказала й лишилася сама. Спробуй третій варіант, як уже почала.